Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Випливаючи з простору, що не має вимірів, Корабель сяяв, ніби комета. Біг новоявленого світила по склепінню небес здавався тоді не таким уже й стрімким, хоча жодна з зірок не мчала по такій карколомній орбіті.

З роєм астероїдів пропливав він повз планети, наближався до них і знову віддалявся, купаючись в ясних світанках незчисленних сонць, які перетворювалися потім у білі порошинки. Хвости комет служили йому маяками при стрімких стрибках на планети. Потім Корабель зникав, пірнаючи, ніби дельфін, і, уже невидимий, блискавично переносився в нові світи. І тоді він нагадував бджолу, що виникала раптом з вінчика зоряної квітки. Після кожного витка в його просторих сховищах лишалися часточки іншого життя, які збиралися так дбайливо, що це, безперечно, ще більше споріднювало його з бджолою, яка полює на нектар. Так складалася колекція космічного музею Корабля: його експонати призначалися для планетної системи подвійної зірки в сусідньому з нами секторі Галактики.

У круглому залі на стереоекрані можна було побачити всі багатства, зібрані за довгі роки. Гідно оцінити їх могли тільки втаємничені. Один шанс із мільйона за те, що майбутнім розвідникам зоряного океану вдасться хоча б сфотографувати космічного дракона, лускаті крила якого ловлять промені, як вітрила вітер. Але святая святих Корабля — в його сховищах, — прикривши гарячі жарини очей важкими бронзовими повіками, спокійно дрімала ця жива космічна рідкість, яку не сплутаєш ні з ким і ні з чим іншим, навіть на звичайному кольоровому фото. І метелик Кермніс, що іноді довго гріється біля зелених зірок, перш ніж вилетіти в простори вічної ночі, теж чекав тут кінця мандрів.

Вони були справжніми двійниками химерних істот, зустріч з якими надто рідкісна. Жодне життя не можна обірвати, будь-який куточок всесвіту був заповідним, кожен член екіпажу, одягаючи скафандр мисливця чи дослідника, запасався терпінням. І полювання це було зовсім особливим, несхожим на старовинний промисел, швидше в ньому є щось від спорту: щ невидимий промінь аналізатора переписує в електронну пам’ять форму і колір, поштучно намацуючи молекули. Електронний портрет — посередник між оригіналом і копією-двійником. Його потім знищують, вивільнюючи вічка пам’яті для нового експоната.

Чи очікували вони на деякі зустрічі? Теоретична — так. Хоча феномен розуму настільки рідкісний і настільки дивний, що зустрічі з ним були швидше винятком, ніж правилом, тож кожна зустріч була особливою й неповторною. А знання приходило до них багатьма стежками. Істина відкривалась часом ніби ненароком, міріади електричних мурашок, дружно взявшись за роботу, складали раптом препишні мережива, що читалися як сторінки книжок чи рідкісних рукописів. Через кілька хвилин після приземлення Ерто знав те ж саме, що й багато хто з мешканців Землі: як довго триває земний рік і як народжуються річки, чому після осені наступає зима, а потім швидка легкокрила весна передує літній спеці, запахи скошених трав і золотого колосся, чому віють вітри, наскільки глибокий океан, яка сила розсипала в його просторах разки островів і чому дихають вулкани.

Перед ним розляглася широка галявина, оторочена синім гребенем лісу і блакитними стовпами повітря поміж хмарами. Високо-високо над головою гомоніла про щось з пролітаючими хмарами береза, і одна з її кіс майже сягала землі. Вщух подих вітру — настала тиша. Раптом джміль продзижчав ледаче і, торкаючи травинки, зник у зеленій безвісті.

І ось тут, прихилившись до теплого стовбура, можна було побачити й осягнути те, про що мовчали електронні аналізатори Корабля, які з неймовірною чутливістю сприймали сплески радіохвиль, однаково уважні до біосигиалів і магнітних аномалій.

Чорно-білий знімок, що відтворював тутешній пейзаж, наводив би на гадку про фототрюк, який можна утнути, не вдаючись в надто далекі мандри. Майже все тут нагадувало про минуле й далеке і, здавалося, неповторне. Лиш дерева на Землі були стрункішими, листя світлішим, трави м’якшими, квіткові пелюсточки легшими й тоншими, вони прилипали до пальців, залишаючи духмяні вологі сліди.

Це змушувало насторожитися: два світи, розділені багатьма парсеками і так несхожі один з другим, — чи ж можливо? Чи не виявиться все побачене міражем, ілюзією, коли думка знайде, намацає те глибинне, що досі неприступне для ока? За п’ять-шість кілометрів звідси (близько години пішки) лежить місто. Ерто знав, який вигляд мають перехожі на вулицях. Вони були такими ж, як і він. І знову питання. А пам’ять послужливо підказувала щось про єдність розуму, про витки часу, що повторюють, розгортають події, ніби кадри різних фільмів, знятих за одним і тим же сценарієм. Сьогодні вони залишили Корабель.

Велта мала облаштувати дослідну станцію десь тут, неподалік від міста. Через кілька днів вона перебереться на нове місце, потім об’їздить немало шляхів, перш ніж стане зрозуміло, у яких взаєминах з природою, з планетою перебуває все живе. Гаяк, мабуть, все ще літав на дископлані над безлюдною пустельною частиною континенту, і невидимі промені розповідали йому про скарби, сховані земною корою. Пізніше він повернеться до крихітних радіомаяків, які сам же й поставив, сфотографує й запише все цікаве, збере зразки для музею. Ерто йшов у місто. Проте він міг би під’їхати й на машині, та йому тоді довелося б розв’язувати проблему стоянки, тому що розпорошення машини, причому блискавичне й безслідне, так само, як і ліквідація будь-якого іншого предмета подібних розмірів, потребувало енергії, причому значної. А оптичний екран не знімав проблеми повністю.

Скельце в телуровій оправі — електронне око крихітного приладу, майже невагомого, — показувало стрімкі перспективи міських вулиць, завулків і набережних. Це була космічна дійсність. Уява підказувала, як росло це місто, як хвиля за хвилею накочувались події й змінювали його старовинний вигляд і як дедалі відсовувалась у пам’яті людській остання війна.

Біля