Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Восени ви посадили деревце і спостерігаєте, як воно росте. Його висоту, виміряну щоразу, ви вкладаєте в один з вимірів Гільбертового простору. Проте якщо в однієї-єдиної точки безконечне число координат, то вся багатовікова історія дерева і вміститься у цій точці. І ще залишиться місце для решти — гілля, листя. Проте ніхто ще не сказав, що такий простір існує реально… Я вас розумію. Але хіба повірити у безконечний час легше, ніж тільки у безконечний простір? Усі події минулого й майбутнього вже складають його, ніби атоми в багатогранному чарівному кристалі. І якщо ці точки-атоми зрушуються, частка з нульовою енергією опиняється раптом по той бік потенційного бар’єра або десь спалахує наднова… Ну, а в людини зненацька настає «зоряна година», і пісню, складену нею, співають потім сотні років. Можна й просто втратити себе: ніби прожити чужі хвилини.
— Отже, про це знає багато хто?.. І ви?
— Важко відповісти. Світ завжди хочеться пояснити по-своєму. А хіба у вас не траплялося: у негоду, ввечері, ви реально уявляєте далеку землю, де, ніби у нерукотворному дзеркалі, ви побачили своє відображення, але таке, яке впізнати все-таки неможливо?
— Авжеж, — погодилася вона, — траплялося. Мабуть, про це можна сказати і так, як сказали ви.
Дівчина мені подобалася. Ні з ким я ще не розмовляв так багато. Робота. Статті. Свої й чужі. Рецензії.
Чи зрозуміла вона внутрішню суть цього бачення, звичайнісінького і нетривалого, наче дитяча пісенька? Важко іноді з’ясувати причину закономірностей, іноді легше передати їх дію.
Я розповів їй усе, що встиг, маючи обмаль часу. Все про простір Гільберта.
… Восени сорок другого ми з старшим братом шукали картоплю на давно покинутому полі. Нам було тоді шістнадцять на двох, і ми вперше, мабуть, зайшли від домівки так далеко. Ці хвилини я пригадую часто. Дим над містом в далечині. Шум машин на приміському шосе. Стовпи електромережі. Сіра, наче попелом притрушена, земля. Гуркотіння літака.
Було дуже холодно, і мені давно хотілося додому. Над далеким містом пломеніла смужка надвечірньої заграви. Я хукав на закоцюблі руки і краєм ока спостерігав за літаком.
Літак летів на захід. На тлі вечірніх хмар він скидався на чорного кістлявого птаха. Брат махав йому вслід рукою. Цієї миті і сталося щось незбагненне, земля і небо згойднулися, помінялися місцями. Я ніби запав у непам’ять, забувши про себе, про брата, про все на світі. Земля зненацька опинилася далеко внизу, і я її побачив такою, коли б став льотчиком сам. Я упізнав вулиці московської околиці, яку знав, і старі, вкриті ніби кіптявою стіни церковиці. Вечірнє сонячне проміння впало на вікна будинків, і вони спалахнули ясним багровим вогнем. Сталося щось неймовірне — і все ж я не міг не відчути якоїсь дивовижної краси й гармонії у цих уже збляклих жовтневих барвах, коли проміння кладе позолоту на сірий попіл землі і майже розчиняється в серпанку на небосхилі з протилежного боку. За Москвою я бачив вільготні ліси, де темно-зелене перемішалося з осіннім золотом. Лісові галявини й вирубки вже огортав вечірній туман, а верхівки молодих ялин ще легко промінилися зеленим. Праворуч, під крилом, я помітив русяву голову в гінкої берези, охоплену полум’ям заграви, інші берези, ніби її посестри, стояли вздовж шляху, що прямував на захід.
На картопляному полі я розрізнив дві невеличкі постаті — це були, звичайно, ми самі. Брат усе ще махав літакові рукою — проводжав.
І тієї ж миті я знову повернувся на землю. Все залишалося ніби на своїх місцях: літак летів собі, я хукав на змерзлі руки. Для всієї картоплі, яку ми знайшли, вистачило двох кишень батькового піджака. Вкорочений, він тепер перейшов уже братові. Ми поволі брели додому, а я думав про літак і про незбагненні прилади, що їх я побачив у кабіні на власні очі. Не забув я про це і через багато років.
Потім я, все пригадуючи, не раз і не два вертався на піщаний берег річки, той, який виднівся згори, бачив два напіврозвалені човни (вони були схожі на змертвілі, намоклі листки), будівлі — наче оберемки трісок, прибережні вільхи, що впустили у воду жовто-зелене колосся віт. Я сягав зором так далеко, як можна було сягнути тільки з літака.
Неповторна хвилина. Пізніше я збагнув те, завдяки чому вона видавалася мені швидше сном. Це було світло. Незвичайне надвечірнє світло, що увібрало в себе і теплінь пожеж у високих кронах, і холод видовжених темних тіней. І промені, згасаючи, наче зірки, якось незбагненно наповнювали все довкола якоюсь давньою розтривоженістю чи сумотою, розказати про які мені просто неспромога.
— Найпростіше пояснити те, що сталося, — це сон. — Я вже відповідав на її запитання. — Короткочасний, миттєвий сон. Уявіть семирічного хлопчака, який длубається у землі, пронизливий жовтневий вечір, одноманітний шум машин на шосе. Хіба не міг я просто на мить заснути й одразу ж прокинутися? Але найпростіше пояснення не завжди найправильніше…
— Розумію, — сказала вона зненацька. — Точки у просторі Гільберта перебувають у стані коливання, як атоми в кристалі. Це можна собі уявити: вліво, вправо… І при цьому вони міняються місцями, ви про це самі казали.
— Так. Міняються. Формулювання точне. Але знаєте, що з цього випливає? Я повинен знати і пам’ятати хоч би частково те, що знав він, той льотчик. Адже тієї хвилини я був ним. Й іноді вони приходять до мене — гості з минулого, наче на потьмянілих давніх-предавніх фотознімках. То з’являються раптом у свідомості зимові дороги і на обочинах — печі, їх захололі цегляні димарі, наче надгробки. Порожні вцілілі хати. Стара жінка з вузлом за спиною і немовлям на руках. Березовий хрест на могилі — й на ньому сіренький картузик дванадцятирічного хлопчака, який пожбурив у німців камінь: вони забирали у селі останню корову. Яскраве полум’я, що ніби знехотя вибивається з вікон цегляної школи. Міста-згарища, міста із землянок, похмурі ліси, де люди знайшли прихисток… Наш перший
