Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

раптом об’ємно і так яскраво висвітлився всіма своїми безконечними гранями того давнього осіннього дня. Так кристал висяюв у променях, якщо його повернути під певним кутом. Тіні в тримірному просторі, який для нас такий буденний, завжди пласкі, двомірні. Приміром, два поїзди мчать назустріч один одному, при цьому не зіштовхуючись, а тіні їх на якусь мить зливаються і розбігаються. Ми здійснили невловимий стрибок у вимірах Інших, що виникли тільки на мить, — і залишили наші сліди, наші тіні в узвичаєному просторі, і тіні ці могли вільно проходити крізь предмети і пересуватися вгору і вниз. Так він опинився на полі, а я в його літаку. Потім пройшла, по-всьому, зворотна силова хвиля, і ми знову повернулися кожен на своє місце.

Але спочатку він устиг завважити згасаючу оранжеву смужку над лісом, чорні, ніби знерухомілі, машини на шосе. Перед ним лежало картопляне поле з поодинокими деревами на ньому; поле, де-не-де сіре, наче попелясте, а де-не-де червонувате від снопів світла.

Зобіч крокували до обрію стовпи електромережі. Вогненні барви надвечір’я, що лягли на хмари, на косогір та поле — від цього земля мала незвичайний відтінок зажуреності. З неба заструменів потік блакитного повітря, увібравши в себе біля самої землі легкий димок і запахи близької річки.

І він устиг вдихнути цього повітря.

АЛЬЧИН ЖУК

Треба було повертатися в місто. Тому що сонце вже зарожевілось і по траві повзли довгі прохолодні тіні. Бабки ще вилискували синіми крильми, а найменші вертухи вже поховалися, зникли.

Ми з Алькою пройшли за день кілометрів з п’ять берегом струмка і зловили жука. Тепер Алька час від часу підносив кулак до вуха — слухав. Жук шкрябав лапами й крильми, намагаючись звільнитися. Ще годину тому він сидів на пеньку, задрімав на сонечку, поліровані надкрилля світяться, мов сталь на сонці, лапи — ніби шарніри, вуса — справжні антени.

— Знаєш, це зовсім не жук, — мовив Алька серйозно.

— Атож, мені теж так здається, — мовив я, беззастережно приймаючи правила гри.

Але я надто швидко й охоче це зробив. Альку не одуриш — хитрющий, в матір вдався.

— Я серйозно, а ти… — Він не закінчив.

Умовк, замкнувся. Діти — маленькі мудреці, всі почуття на обличчі, зате думок не прочитаєш.

Ми поволі йшли додому вздовж струмка з кольоровими гасовими плямами, повз купи щебеню й цементу, повз паркани й склади товарної станції. Ми перейшли залізничне полотно, дерев’яний місток через канаву, на дні якої валялись так добре знайомі нам старі автомобільні покришки, ржаві листки металу та пом’ята залізна бочка. Лісопарк поступово відступає перед містом. Ця нічийна земля подобається і Альці, й мені. Ми завжди зупиняємося на містку, наче ждем чогось.

Сонце котиться по самих дахах. Останні промені ще гріли руки й обличчя. Здалека долітав гул, перестукували колесами поїзди. Над дорожнім полотном мерехтіли фіолетові й червоні вогні. Лунали гудки. Такі дні дуже схожі один на. другий.

— Жук став теплим, — сказав раптом Алька.

Я поторкав. Жук був дуже теплий. Алька пояснив:

— Я читав книжку про марсіан. Вони, ніби коники, сухі, з дивними ногами. Або як жуки.

— Це фантазія, — сказав я. — Ніхто не знає.

— Фантазія завжди збувається. Хіба ти не знаєш?

— На Марсі немає життя, там дуже холодно.

— А на інших планетах, біля інших зірок — там тепло…

… У моїх руках скляна банка. Вечором Алька посадив туди жука, накрив її чайним блюдцем, поставив на підвіконня. Ми мовчимо, хоч Алька міг би повторити все, що він говорив по дорозі додому. Але тепер ми знаємо, що то надто серйозно. Банка порожня, за ніч у ній з’явився отвір з рівними оплавленими краями. З полтиник, не більше. Ми обоє розуміємо, що ждати продовження цієї історії доведеться, мабуть, дуже й дуже довго.

Весна прийшла пізно. Березневе сонце вдень добряче пригрівало, і тоді відтавала грязюка, в калюжах спливала якась твань, пріла трава, торішнє гниляччя. Іноді ж, особливо вечорами, з неба опускався холод, і земля заклякала.

— І все ж таки весна хороша пора, — казав я в один із таких вечорів своєму другові Саші Колоскову, початкуючому письменникові.

— Весна жахлива, — заперечував він, — кожна калюжка, кожний сантиметр асфальту кишить мікробами, мені здається, я бачу їх без мікроскопа.

Він забіг до мене на хвилину й узнав, що Алька хворий. В квартирі було незвично тихо, тому що й Алька, і його мати на час хвороби перебралися до бабусі, яка доглядала ва обома.

— Це небезпечно? — спитав Колосков.

— Лікар каже — запалення, проте незагрозливе. Так… Алька просив принести книжечку. Почитати. Та я не зміг її знайти.

— Що за книжка?

— Йому читала мати. Дуже давно. Він уже не пам’ятає.

— Ні заголовка, ні автора?.. Про що книжка?

Я задумався. Дружина розповідала мені, що ночами Алька марив книжкою про маленьких чоловічків. Здається, вона навіть вгадувала окремі сторінки, але то було надто мало для того, щоб розшукати книжку. Вона питала Альку: «Може, то книжка про ліліпутів»? — «Ні, про ліліпутів я знаю». — «Про Дюймовочку? Про Карлсона?» — «Ні».

— Ця книжка про маленьких людей, — сказав я, — але не казка. Казки він гнав краще від нас… Це не Ларрі, не Брагін. Наскільки я розумію, чоловічки живуть лише добу: вранці вони народжуються, вранці ж помирають. Із піщинок побудовані їхні будинки. Залізо, яке вони виплавляють, у багато разів міцніше від нашого. Скло твердіше від алмазу. Що ще? Ага, ось вони полюють на квіткових мух, метеликів, ос, ва це бджоли дають їм мед. Вони хоробрі мисливці, хоч ростом не більші звичайної шпильки.

Ми курили біля темного вікна, від якого пахло холодним склом. Настала пора, коли зірки опускались ближче до Землі.

— Та