Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков

Чисті, спокійні й чіткі лінії її обличчя. Повні губи і ледь запалі щоки втілювали застиглу вроду. Це чомусь викликало зараз неприязнь. Обличчя у Велти ніби маска. Незнаний майстер ніби скопіював найтонші риси з іншого живого обличчя, з обличчя Валентини, очі якої мінилися, здається, в барвах, і губи тремтіли й стискалися від щастя, бажань ї цноти, коли зоряні розсипи за вікном, здавалося, тонули в її зіницях.

Метелик залетів раптом у вікно, залопотів крильми і ніби приклеївся до стіни у темному кутку.

— Кропивниця, — байдуже відзначила Велта. — У вас скоро буде гроза. Цього літа гроз більше, ніж звичайно тут буває.

Ерто накинув плащ, викликав ліфт, спустився на перший поверх, потім, мовби згадавши щось, піднявся пішки до поштових скриньок, ввімкнув інфрачервоний ліхтарик і проглянув професорову кореспонденцію. У скриньці лежали дві щоденні газети, брошура передплатної серії «Проблеми вивчення космосу», два листи із суміжних інститутів та листівка-запрошення на конференцію.

Ерто вийшов на вулицю. Його охопив якийсь непевний настрій; може, слід було поїхати до Велти і погомоніти про своє, про те, що він поки що приховував, а може, робити цього й не варто. Та й, подумав він, ще є час. Від’їзд професора на конференцію був би слушним сюрпризом: книжки лишились би в повному розпорядженні Ерто. Можна було б уникнути кількох поїздок у міську й центральну бібліотеки, тому що він міг би тепер працювати й вечорами. Якби тільки винайшли коли-небудь новий спосіб читати на відстані… Та ба, книжкові сторінки настільки щільно прилягали одна до одної, що прилади не відокремлювали тексти сусідніх сторінок. Легко прочитувались лиш заголовки книжок і написи на титульних сторінках. Тож нарікання на недосконалість техніки були цілком справедливими: рядки відразу трьох чи навіть п’яти сторінок накладались одна на другу і значно зручніше було зробити екскурсію в читальний зал, ніж розгадувати химерні ребуси.

Надворі було прохолодно. Він вибрався на шосе й завернув у маленький ресторанчик, де було багато вільних столиків, бо ж час обіду ще не настав. З півгодини він чекав офіціанта, потім ввімкнув промінь і зазирнув на кухню. Там, здавалось, нікого не було. Він вибрав салат, м’ясо, каву і встановив режим нуль-транспортування. (Хоча взагалі робити цього не рекомендувалось, але, як виняток, космопілоти користувалися іноді деякими привілеями.) Дві тарілки й чашечка кави опинилися на столі, він пообідав і, залишивши гроші, пішов у бібліотеку. Тепер він повинен був працювати сумлінно, хотілося зробити все самому, навіть скласти звіт, щоб нікому не довелося длубатися за нього.

Мило розкланявшись із бабусею-бібліографом, він пішов просто в книгосховище. Біля дверей ліфта, вибравши момент, він наладив транслятор. Його одяг, обличчя, руки стали випромінювачами електромагнітних хвиль, вони випромінювали саме такий набір світлових точок, який співпадав з контурами і забарвленням предметів, що розташовані за ним. Стан невидимки не заборонявся: в привиди однаково ніхто не повірив би, а можливості, що лишалися після виключення привидів, з достатніми підставами відносили до царини фантастичного.

Так він проник у книгосховище і за якихось три години проглянув близько сотні томів. Радіус нуль-транспортування сягав тридцяти метрів, тож можна було працювати, зручно влаштувавшись у фотелі. А над вулицями бушувала гроза, і її дихання відчувалося навіть тут.

Під кінець дня трапилося незбіжне: біля далекого кінця стелажа замаячило бліде жіноче обличчя з вибалушеними від переполоху й подиву очима. На млі ока він відправив книжки на свої місця й повернувся в зал. Він працював допізна.

Дома на нього чекав лист.

«Дорогий Ерто!

Обставини склалися так, що я змушений відбути у відрядження на Памір, де кілометрове дзеркало нашого радіотелескопа прийняло сигнали, які зовсім не нагадують звичайний хаос міжзоряного ефіру. Хай не видасться Вам незвичним і химерним, що дослідник, який помітну частину свого життя присвятив осмисленню можливості контактів, відбуває у відрядження саме тоді, коли його сусідом по квартирі виявляється представник іншої планетної системи. Я не можу відмовитися від участі в конференції, присвяченій розшифровці сигналів. Охоче поділюся з Вами міркуваннями, які стосуються наших особистих взаємин. Не стану приховувати, що моє відкриття є наслідком значної праці і терпіння. Інакше не могло й бути, адже всі факти, навіть найнезвичайніші, я мав тлумачити зовсім в іншому дусі, причому справжній варіант, здавалося, випадав з розгляду від самого початку (на що, певна річ, Вам і слід було розраховувати).

Так, я надто ухилився б від істини як фахівець, і ніхто з колег нізащо не повірив би мені (як не повірить і нині), якби мені якимсь чудом удалося підтвердити свої теоретичні побудови фактами. Це б вважалося буквально збігом, який за найсприятливіших обставин належало б підтвердити багаторазово, зводячи таким чином нездійсненне, по суті, завдання, до ще ускладненішого. Але довгі роки в мені жила мрія. Я майже переконав себе, що наш діалог має носити, якщо так можна сказати, діловий характер. І в міру того, як я працював над теорією дальнього зв’язку, в мені зріла зовсім інша думка. Я починав здогадуватись, що в неозорих просторах завжди і скрізь велися передусім пошуки собі подібних. І хіба Ви затрималися б у нас так довго, якби Ви чи ми виявилися іншими?

Мабуть, це думка не нова, але я розумів її, здається, надто вже буквально. Я намагався переконати одного свого колегу й друга, що розмову найімовірніше розпочнуть фахівці. Він палко заперечував, і я запально вигукнув: «Та що ж тут дивного, саме так і трапиться, як я кажу. Атож, подзвонять мені по телефону чи просто прийде людина і почне розмову. Так, саме до мене чи до тебе, через те, що саме ми готові до цього. Але скоріш усього до мене!»