Спляча красуня - Рафал Земкевич
Так буде ще кілька годин. Під головними воротами вже крутилася армія бусів, фургонів і вантажівок, що курсували туди-сюди між лікарнею та містом. Кузєв колись наказав, що після дев’ятої не дозволяється вже відвозити нікого з лікарні – забарився, нехай повертається до міста пішки. Властиво – це єдине, що він вимагав від водіїв. Плату за право їздити цим маршрутом він обмежив до справді символічних копійок, вважаючи, що вірність і відданість місцевих вартує більше. Він також не намагався отримати свою частку з поборів з хворих та їхніх родичів, які збирали лікарі чи медсестри. Ті, хто працював у цій частині Святого Миколи, немов у найнижчому колі пекла Данте, не одержували грошей від Костишина, їм доводилося утримуватися самим. Якщо комусь вдавалося здобути особливу шану серед клієнтів і він починав хизуватися багатством, йому можна було розраховувати на зацікавлення керівництва і, з часом, на підвищення до якогось з кращих відділів, де лікувалися пацієнти, які потрапляли в лікарню за індивідуальними рекомендаціями.
Більшість з тих останніх поблажливо відзивалися про “філантропію” Професора, який великодушно мирився з бандою галасливої бідноти, що засмерджувала йому клініку. Кузєв не мав наміру виводити їх з омани. Насправді, то не високі гості, які б астрономічні суми вони не платили та якими послугами вони б не віддячувалися, а саме ця біднота, що вишкрібала з гаманців заощадження всього свого життя, була для Святого Миколая головним джерелом доходів.
Вийшовши з будинку, ще на сходах Кузєв підняв до обличчя телефон і викликавши секретарку, наказав вийти на Вендзиловіча.
*
Вендзиловіч саме в цей час гуляв по висипаному гравієм паркінгу між Параховкою і Чортовим Віражем. У видовженій кабіні білого лікарняного фургона сиділа тільки рум’яна, кругла медсестра з задертим носиком, яку звали Мензуркою, і Вєнічка, змінник Перхата, що з браку кращого заняття, добирався до неї, та якому шеф наказав вранці знайти собі місце в якійсь іншій машині. На звук супутникового телефону Мензурка спритно висмикнулася і почувши, хто хоче поговорити з лікарем, чимдуж побігла по нього.
-- Вендзиловіч? Що ви там, гм, витворяєте? – промовив Кузєв, проходячи повз похиленого шанобливо охоронця, що пильнував закриту частину лікарняного парку. – До мене дзвонить якийсь істерик з Кельна, що ви не зупинилися на ніч, що Перхат не дотримується плану ще й огризається. То в чому справа?
Вендзиловіч не виправдав сподівань. Він повинен бути кожної миті готовим надати шефу вичерпну інформацію. Тим часом, заїкаючись, врешті-решт признав, що не орієнтується, чому вони зупинилися тут, а не десь інше. Його гарячкові запевнення, що дівчинка почувається відмінно і що все в порядку, Кутєпов обірвав гнівним запитанням:
-- Вендзиловіч, мені нагадати, для чого Ви там знаходитеся?
-- Ні, Борисе Федоровичу, -- запевнив лікар, подумки проклинаючи себе.
-- Та я Вам нагадаю. Ви там, Вендзиловіч, тому, що Професор Вас, з огляду на Вашого батька, витягнув зі злиднів, відправив на навчання, взяв на практику, і взагалі зробив з Вас людину. Інвестував у Вас, розумієте? Повірив. І хай Вас Христос боронить колись його підвести, бо без нього Ви ходяче лайно, або й ще менше, поняв? Я завжди маю на Ваше місце тридцять таких!
-- Борисе Фе…
-- Гаразд, досить, -- буркнув Кузєв і роз’єднався. За мить він вже заходив у свій кабінет. Сів за столом, легким і функціональним, без батареї телефонів, який нічим не нагадував авіаносця з червоного дерева з головного будинку, і якийсь час міркував, не опускаючи затиснутої в руці трубки.
Проблема полягала в тому, що він абсолютно не розумів, що саме йому не подобається. Дзвінок з офісу фонду точно не був причиною для тривоги. Перхат не тримався плану? Тут суворе дотримування плану не було чеснотою чи доказом мудрості. Тільки якийсь дурний фріц, який все своє життя не висував носа за охоронну зону розкішних готелів, міг бачити в цьому щось дивне. На дорозі панував спокій, останні суперечки між братвою залагодила угода, підписана три місяці тому, і вони не відновляться, поки не трапиться щось, що радикально змінить розклад сил. Завтра під вечір лікарняна вантажівка доїде до Києва, там на дівчинку вже чекає літак Харта… Ну що може трапитись? Звідки ця дивна, виснажлива тривога?
Річ в тому, що Кузєв навчився не легковажити своїх підсвідомих тривог. Якби не це, він вже давно був би небіжчиком.
Це все бісове телебачення, міркував Кузєв, пригадавши собі чого він сюди прийшов. З одного боку він знав, що це піде лікарні на користь, принесе конкретні, додаткові гроші. З іншого, хоча він і погоджувався з усіма аргументами, якими його переконували, й не міг нічого закинути їхній логіці, інстинкт старого лиса повставав проти розголосу. Все своє життя він вважав, що справи потрібно залагоджувати тишком-нишком – чим більша вартість контракту, тим менше людей повинно про нього знати. Інакше й бути не могло, саме те, що вони вплутали в це телебачення дражнило його підсвідомість.
Він наказав секретарці вивести DCI 6 на монітор в кабінеті й перш, ніж почнеться трансляція, з’єднати його з Києвом, зі Ставишином.
Ставишина не було, а його люди не володіли жодною суттєвою інформацією. Дорога винятково порожня, тільки кілька великих конвоїв з протилежного боку, щоб розминутися з ними Перхату можливо доведеться затриматися на довший час в Чортовому Віражі. В основному самі старі знайомі, з чужих – чималий транспорт з електронікою з Краснодара, їх вже перевірили, все сходилося. Караван фонду зупинився на привал біля пагорба, на якому вже кілька місяців містився пост Скребеца. “Розумно” – подумав Кузєв і в душі погодився з усіма похвалами, з якими рекомендував Перхата
