Спляча красуня - Рафал Земкевич

-- Двері! – гукнув він про всяк випадок, коли Жаклін, під акомпанемент базікання Клода, зсунулася з сидіння прямо на землю. Вона невміло прикрила їх, йому довелося перехилитися і порядно тріснути. Кондиціонер зашумів з подвоєною силою, стурбований раптовим ростом температури.

Якусь мить він сидів, міркуючи, якого біса жабоїд вискочив зі своєї машини й примчав підскакуючи, щоб відчинити Жаклін двері. Оте “cherie” – прийшов він нарешті до висновку – призначалося для нього. Очевидно, жабоїд хотів нагадати Перхату, що він звертається до цієї жінки “кохана”. Його розбирав сміх.

Пора братися до роботи. Покрутитися навколо стоянки, припильнувати за людьми, розподілити обов’язки… Він відчинив двері й зсунувся по крутому крилу на гравій, що зашурхотів під підошвами.

*

Будинки Святого Миколи, розташовані в сосновому лісі, дещо понад двадцять кілометрів на південь від Львова, займали добрих кільканадцять гектарів. Спроектували й збудували їх ще совіти, з властивою для себе зневагою до раціонального господарювання робочою силою, будматеріалами й землею. Величезні споруди, що мали в собі щось від єгипетських пірамід, були відділені одна від одної площами, шириною в кілька десятків метрів. Пізніше, коли лікарня змінила покровителя з Героїв Соціалістичної Праці на Святого Миколая, площі почали хаотично забудовуватися. Спочатку з’явилися низькі будинки з додатковими палатами для хворих, господарськими приміщеннями й діагностичними кабінетами для непередбаченої в незграбних гігантах сучасної апаратури. Потім, коли Святим Миколою почав керувати професор Юрій Костишин, решту вільного простору заповнив рій бараків та бунгало з характерними американськими фасадами з пластику. В міру того як ранг лікарні зростав, на її території прибувало помешкань, магазинів та крамниць, поки врешті поміж совіцьким мармуром не виросло невеличке містечко.

Це містечко, резиденція обранців долі, ревно охороняло свій добробут від непрошених гостей. Двометрову стіну, що оточувала його, було підвищено і укріплено подвійною огорожею з колючого дроту. Вздовж стіни кружляли одягнені в чорну форму охоронці. Подейкували про густо розміщені сенсори, камери і смертельні пастки, які чекали на порушників, однак ніхто не знав про них нічого певного. Як ззовні, так і з будинків доступних для пацієнтів було неможливо щось побачити, а охоронців краще було не питати. Зрештою, якби хтось проявляв надмірну цікавість, ним би зайнялися самі місцеві. Лікарня, тією чи іншою мірою, підтримувала життя цієї околиці, всі людські сподівання на відносну безпеку опиралися виключно на загальну повагу до головного лікаря. Костишина називали тут не інакше, як “наш професор”, а за саму згадку його фамілії без належної шани, безпардонно били по морді.

В хиткій рівновазі сил, Костишин зумів вибороти собі місце удільного князька. Зрештою, найстарші лікарі твердили, що феодальна система правління діяла в лікарняному комплексі з незапам’ятних часів, а Костишин просто розвинув її відповідно до можливостей, про які не міг навіть мріяти жоден з його попередників. Костишин підтримував зв’язки з усією братвою, коригував їх в залежності від того, хто в даний час контролював ключові міністерства, але ніколи не допустив, щоб якась з них отримала контрольний пакет акцій. Навіть всемогутньому Потапову довелося вгамувати свій запал тісніше контролювати Святого Миколу. Лікарня потрібна всім і вже це було достатньою гарантією її незалежності – хто б не намагався порушити стан речей, відразу утворював проти себе об’єднаний фронт решти. Костишин в свою чергу був достатньо розумним, щоб не виходити за межі своєї сфери. Він задовольнявся доходами, які давало йому керівництво взірцевою клінікою, що користувалася особливою прихильністю уряду та міжнародних організацій. Крім того він дозволяв своїм людям діяти тільки в кількох галузях, що були тісно пов’язані з їхньою основною спеціальністю.

Мало хто знав, що Професор вже добрих кілька років щораз рідше залишав свою розкішну віллу. Керувати бізнесом він доручив найстаршому сину, який отримав в Америці блискучу освіту, що не мала нічого спільного з медициною. В той час як поточними справами займався Кузєв. Тільки втаємничені знали, що так насправді саме Кузєв завжди був справжнім мозком і що це його здібності привели лікарню до успіху в важкі часи. Кузєв був достатньо спритний та розумний, щоб долучитися до еліти. Але самого розуму було мало. Ще необхідними були відповідна стартова позиція, зв’язки, фортуна, яку можна помножити, і нарешті харизма, що дозволила б повести людей за собою, а потім підійматися на їхніх зусиллях. В Кузєва не було нічого цього, в Костишина – все. Обоє покладалися на себе майже беззастережно, наскільки люди взагалі можуть покладатися на себе, і здавалося природнім, що молодий Костишин буде покладатися на Кузєва не менше, ніж батько.

В усякому разі, саме Кузєв придумав Сплячу Красуню і зараз переживав за неї.

На столі Кузєва стояло аж чотири телефони, але всі, за успадкованим від совітів звичаєм, служили виключно, щоб підкреслити його престиж. Справжній телефон, завбільшки з невеликий записник, він носив з собою в нагрудній кишені. Оскільки він наказав, щоб всі розмови, що мають хоча б щось спільного з конвоєм, з’єднували негайно, коли задзвонили з Кельнського офісу фонду, секретарка перервала зустріч, яка саме закінчувалася, з представниками начальника митного контролю в місцевому аеропорту. Люди, які останнім часом контролювали в Львові кордон, не мали щодо Святого Миколи жодних зобов’язань, й тому майже кожен замовлений лікарнею транспорт вимагав довгих переговорів і процедур. Варто зазначити – поки що не мали зобов’язань. Що як що, а лікування, раніше чи пізніше, потрібне кожному.

Хоча, по суті, Кельн не повідомив нічого важливого, керівник лікарні використав цю оказію, щоб залишити нудну для нього справу одному з заступників і вирушити до свого приватного кабінету.

В Кузєва було два кабінети. В офіційному, облаштованому з належною помпою в головному будинку і обробленому червоним деревом, він перебував тільки тоді, коли йому доводилося приймати клієнтів. З невідомих причин він почувався там погано і коли тільки міг, переходив у один з нових будинків, з’єднаний з головною будівлею скляною галереєю. Перехід займав трохи більше часу, однак належав до зони, недоступної для нижчого персоналу. Але цим разом, надто заклопотаний, Кузєв рушив прямо через частину лікарні призначену для звичайних пацієнтів. Не дивлячись на те, що вже опускався вечір, тут панував доволі жвавий рух. Навколо ліжок і на сходах сиділи цілі сім’ї, з рук до рук кружляла горілка і кільця ковбаси,