Спляча красуня - Рафал Земкевич

Спляча красуня

Рафал Земкевич

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Під вечір на пагорбі з’явилися БТРи й вантажівки. З’їхали з дороги на поляну, що розтягнулася біля самої вершини. Випалена сонцем, рахітична трава була вкрита чорними плямами після вогнищ і застарілими калюжами масла, а межі стоянки позначали груди сміття. Купи порожніх пластикових каністр, пляшок і зірваної з сухпайків фольги відгороджували поляну від чогось, що кільканадцять років тому було лісом, і що вже давно перетворилося у хащі всіяні залишками сухих гілок, що вилися навколо мертвих стовбурів, немов перепони з колючого дроту навколо сталевих опор.

Заскрипіли засуви й з верхнього люка БТРа виліз офіцер. Зіслизнув по броні й підійшов до місця, де через вал сміття, вниз пробивалася піщана польова дорога. Якусь мить він придивлявся до неї, але аж до повороту не знайшов жодного знаку, що хтось нею останнім часом їздив. Зрештою супутникові фотографії не могли брехати – дорога була чистою, аж до Чортового Віражу. Достатньо притиснути педаль газу, щоб доїхати туди за вісім хвилин.

-- Павлік, як там наш правопорушник? – кинув офіцер у вбудований в круглий шолом мікрофон.

-- Надовго застряли в Боярці. Здається, будуть там ночувати, -- відізвалося в навушниках.

-- То й ми тут заночуємо. Наказуй вилізати.

Офіцер в круглому шоломі мав на собі бронежилет з наплічниками й широким нагрудником, який одночасно виконував роль одного з глайд-боксів особистого комп’ютера, в якому він виглядав ще ширшим, ніж був насправді – хоча майор Федір Ступак, якого друзі звали просто Грубий, і без того цілком заслуговував на своє прізвисько.

Не звертаючи уваги на метушню, яка почалася за його спиною, він вдивлявся у знищений краєвид, освітлений сонцем, що висіло низько над горизонтом. Легенько торкнувся сенсора на козирку і на його обличчя зсунулася прозора панель. За якусь мить на склі запалилися зеленаві фосфоричні лінії, накладаючи на іржавий пейзаж примарну панель управління. Офіцер простягнув руку до грудей і провів пальцем по бронику. Від цього руху, світла пляма курсора, захована досі в кутку поля зору, сіпнулася і пересунулася до написаного блідою, прозорою краскою списку команд в нижньому краю зображення. Він навів курсор на іконку зі стилізованим малюнком бінокля і підтвердив команду, стукнувши пальцем по броні.

Посеред поля зору з’явився характерний контур двох кіл, що заходили на себе. Частина зображення, яка залишилася назовні, стала матовою і потемніла, немов за тонованим склом. Те що було всередині контуру, почало раптово рости, аж поки наступний стукіт пальцем по бронику, при курсорі наведеному на повзунок збільшення, не зробив зображення близьким і виразним. Видимий з пагорба пейзаж перетинала стрічка дороги, інколи зникаючи за рельєфом місцевості або скупченням будівель. В лівий бік вона вела до Житомира, далі до Львова і східного кордону Європи. Вправо – до Києва, а потім до західних областей Росії. Офіцер довший час вдивлявся в дорогу з одного кінця горизонту по другий, в’язка камер на шоломі ледь помітно рухалася. Кілька разів він зупинявся на злиденних спорудах або караванах машин і збільшував зображення до максимуму, наскільки це можна було зробити не підключаючись до бортового комп’ютера БТРа і не користуючись його телевізійним оком, набагато потужнішим, ніж в шоломі.

Рухом руки він викликав на бічному, затемненому полі панель керування довжиною хвиль і захопивши курсором повзунок, що знаходився більш-менш посередині, різко потягнув його майже до самого верху.

В одну мить забрало шолома змінилося в лист базальтової чорноти. Навіть панелі керування втратили кольори, перетворюючись на павутиння з золотих ниток. Навколо майора Ступака опустилася непроглядна ніч.

Повільним, плавним рухом офіцер міняв частоти. Він міг зайти відразу на потрібну, але йому було не спішно.

Перше світло запалало на небі, коли у вікні показника частоти з’явилося число “453”. За якусь мить засяяли наступні. Навіть не рахуючи, він знав, що їх дванадцять, намертво приклеєних до неба. Дванадцять орієнтирів для світу, може останніх, на стабільність та незмінність яких можна завжди розраховувати. Кожен означав один з орбітальних радіомаяків, на які орієнтувалися всі системи наведення та навігації. Кожен супутник передавав сигнали на окремих, виділених виключно для нього частотах і на забралі він бачив їх над собою у вигляді різнокольорових вогників, що миготіли в небі, кожен у своєму, специфічному ритмі.

Майор ворухнув курсором і радіомаяки потухли, немов здмухнені свічки на торті іменинника. Він ще більше скоротив діапазон хвиль, аж простір довкола нього заповнився неймовірно сильним, блідим світлом – немов повний місяць раптом завис прямо над Землею. Довкола нього знов з’явився пейзаж; немилосердно голий у потоках гострого світла, що били з неба, тепер у ньому було щось моторошне. Кожна щілина в землі, кожна нерівність, втративши покров трав, туману чи хоча б непрозорого повітря, разили в очі, немов гола кістка, що визирала з тіла.

Він перейшов вже у діапазон найкоротших хвиль, а сяйво, що лилося з неба, походило з військових супутників телевиявлення, які роками мозольно збирали дані для наддержав, які щораз менше цікавилися ними.

Тепер офіцер вирушив у протилежний бік, до нижчих частот. Кожної миті навколо нього і понад ним запалювалися кольорові вогні, стовпи й квадрати радіохвиль. Чарівне світло тремтіло і вібрувало, коливалося сотнею різноманітних ритмів, різними методами просвітлювало пейзаж і предмети, то зупиняючись на матових