Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

— Звідки їй узятись? — Я озирнувся на море, воно здавалося мені тілом велетенської істоти, яке дрібно тремтить, поблискуючи лускою в місячному сяйві.

— Може, краще накачати човен і наносити в нього води… — запропонувала Оксана.

— Ні, я спатиму в морі, на розкладачці.

… Уже давно змовкли дівочі голоси, що долинали від сусіднього намету. Тишу вряди-годи порушує легкий шепіт хвиль та слабкий подув вітру, схожий на повів пташиного крила. Мені здається, що то не тепла хвиля торкається моєї шиї, а пестить Оксанина рука. Згодом слабкі пориви: вітру припиняються, і я перестаю відчувати тіло. Воно немов розчиняється в морі, а море, в ньому.

Якийсь час ні про що не думаю, в пам’яті, спочатку уривками, а потім суцільним плином, починають звучати врочисті звуки токати. На мить заплющую очі, як тоді, в органному залі, і… Спочатку відчуваю світло (крізь заплющені повіки) й майже водночас — холод. Довго не можу второпати, де я. Нарешті збагнув: уночі повіяв неабиякий вітер (на щастя, з суші) і відігнав море від берега метрів на двісті. Отже, я лежу на мокрій розкладачці, на оголеному морському дні серед водоростей і калюж, у голову дме вітер, рівномірно, ніби на мене спрямували вентилятор. Холод і страху що хтось угледить мене роздягненого, зганяють з мокрого лігва й женуть до намету. Ще дуже рано. Велике зелене шатро сусідів, від якого увечері долинали дівочі голоси, ретельно запнуто, поряд стоїть старенька машина. Відзначаю, що далі за нами на косі немає нікого. Отже, ми крайні.

У наметі мене проймає теплом, затишком і пахощами прілих водоростей. По тому, як міцно спить Оксана, я здогадуюся, що сон здолав її недавно. Невже більшу частину ночі вона пильнувала біля прозорої запони? Обережно, щоб не розбудити, дістаю з купи одягу штани і гольф і, одягнувшись, виходжу. За видноколом здіймається рожеве марево. У небесній сині все ще тьмяно мерехтять зорі.

На березі ні душі. Поодинокі намети й темні латки сухих водоростей на піску наводять на думку, що люди повтікали з коси, дехто не встиг навіть захопити майно. І тут на оголене дно злітаються баклани. Великі гарні птахи походжають перевальцем по калюжах і водоростях, щось длубають. Я милуюся їхніми викінченими формами, граційним змаганням з вітром. І тут у мене прокидається рибальський інстинкт — птахи-бо з дна вибирають рибуи.

Баклани не тікають від мене, можливо, тому, що я, як і вони, одягнений у сіро-біле. Ми чалапаємо по калюжах; за два-три кроки одне від одного. Нарешті збувається давнішня мрія наловити багато риби. Правда, зараз я не ловлю, а збираю — бички причаїлися в лунках, заповнених водою. Трапляється й камбала. Часом море з сірого стає бузковим, перегодя вкривається зеленою поливою, по якій рухаються білі смуги хвиль, а далі вже смарагдову площину, від обрію аж до берега, перетинає малинова стежка. На неї викочується сонце. Водночас я ніби позбавляюсь глухоти, вуха сповнюються завиванням вітру, шепотінням прибою і галасом птахів. Власне, їхні крила й пробудили мене від глухоти. І від сну. Здається, все, що я досі робив, відбувалося у сні. А тепер проявилася сумна реальність. Мої ноги бліді, й з таким самим лускатим покривом, як і пташині. Вони залишають на вогкому піску глибокі відбитки, які швидко заповнює вода. А може, це все ще сон?

З намету виходить Оксана. Її розбудив пташиний галас і сонце, що світить у прозору запону. Вітер куйовдить довге волосся, яке здається мені часткою ночі. Я піднімаю відро і показую, що воно повне риби.

— Що ми з нею робитимемо!? — вигукує Оксана.

Але радіє вона не з великого улову, а тому, що бачить мене щасливим.

— Пов’ялимо, — кажу. — Ти куштувала коли-небудь в’яленого глося?

— А що це таке?

Я вибираю з-поміж риб камбалу завбільшки з долоню.

— Ось. Вона має ніжне м’ясо. Тут її називають глосем.

Помічаю, що Оксана, примружившись од сонця, дивиться на море. Я обертаюся. Мою розкладачку обсіли птахи, вимахують крилами, галасують.

— Та й великі ж! — дивується Оксана. — Не менше метра в розкриллі. Ото їм ушістьох, мабуть, нічого не варто підняти розкладачку.

— Атож, — усміхаюся. — Понаїдалися ж. Їх стане й на те, щоб і мене в тій розкладачці піднести.

По цих словах обличчя Оксани ніби кам’яніє. Вона переводить погляд на відро з рибою.

— Давай найбільших посмажимо, — мовить заклопотано й починає вибирати м’ясистих рябих бичків.

Тим часом сонце відірвалося від обрію, зникла й малинова доріжка через усе море. Я починаю відчувати на собі тепло вранішнього проміння.

— Роздягайся і лягай на осонні. Сніданок буде через півгодини. — Оксана вправно тельбушить великого бичка.

Вперше, відколи прокинувся, мені спадає на думку, що я не відчуваю сверблячки, незважаючи на те, що тіло досить довго не знало вологи.

Вода, як і раніше, притягує, і я, скинувши одяг, занурююсь у піну прибою, в якому полощуться зелені довгі смушки морської трави. Здається, хтось усю ніч розкидав по морю зелені серпантини, а зараз їх пригнало до берега. На мить впадаю в дивне забуття. Я — згусток почуттів. Біле шумовиння масажує кожну клітину мого багатостраждального тіла. Я не чую ні пташиного галасу, ані гулу прибою, але вловлюю, як гучно лопаються на плечах бульбашки, коли витинаюся з води. Здається, я чую шкірою. Водночас усередині розкручуються зсукані і нап’яті до краю жили та нерви, в тіло вливається полегкість, яку можна порівняти хіба що з невагомістю. Втрачаю навіть відчуття часу й не можу пригадати, відколи я тут: чверть години чи вічність… Та раювання незабаром закінчується. Я здивований і водночас збентежений. Від зеленого шатра відділяються дві гінкі дівочі постаті. Вони неквапно прямують до моря, тягнучи слідом довгі тіні.

Хутко виходжу з води й поспішаю до одягу. Над головами незнайомок, мало не торкаючись білявого волосся, ширяють баклани. Вітер студить мені мокре тіло, і я, тремтячи від холоду, натягую гольф. Все-таки вересень, хоч і перша декада. Подумалося, що я на диво гостро сприймаю все довкола. З моїх чуттєвих центрів ніби хто здмухнув товстий шар пилюки. І море, і пісок, і риби, і птахи — все мене дивує, мовби я ніколи його досі не бачив. А й справді, де я його