Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

все, або — нічого. А тим часом існує ще й половинне вирішення проблеми, так би мовити, напівфабрикати відкриттів. І відмовлятися від них безглуздо. А надто в теперішній ситуації, коли людство катастрофічно старіє. Ви ж знаєте, що зараз на землі налічується триста двадцять мільйонів людей, яким за шістдесят, а за прогнозами на найближчі двадцять п’ять-тридцять років ця цифра подвоїться. Що ж накажете, такій масі людей спокійнісінько дотлівати? А чи не краще надати їм можливість відчути себе знову повноцінними членами суспільства? Чимось, правда, доведеться поступитись. Але людина, перед очима якої все чіткіше повстають чорні контури цвинтарних пілонів, не стане надто довго торгуватись. Людина — не клітина великого організму, що зветься суспільством. Та й існує вона через те, що виконує в ньбму певну функцію. До того ж згодом роль функції так посилюється, що задля неї людина поступається етичними, а часом і біологічними потребами. Та попри самовідданість, настає час, і організм відкидає її, як неспроможну вже виконувати свої обов’язки. І тоді приходить відчай. Ти ладен запродатися хоч самому сатані, аби тільки суспільство не позбавляло тебе тих монотонних рухів, до яких ти так звик. А ваш винахід вимагає не такої вже й великої плати за статус-кво — змінити шкіру на луску, та й годі. Тим паче та зміна не торкається лиця і, отже, людина матиме змогу приховати свій гандж від суспільства.

— І ви припускаєте, що знайдеться, хто погодиться опинитися в моїй шкірі? — Я підвівся і розхристав поли спецівки.

Ректор примружився короткозоро, а тоді з кректанням зіп’явся на ноги і, підійшовши впритул, довго розглядав мій живіт і груди.

— Нічого жахливого, — нарешті озвався. — Це навіть не луска, а якась ороговіла тканина…

— Яка, до речі, щопівгодини нагадує про себе страшною сверблячкою. — Я скинув куртку і, підійшовши до рукомийника, почав звичну вже вправу зволоження. Ректор не зводив з мене пильних очей. — І так щопівгодини, — пояснив, натягнувши спецівку на вологе тіло.

— І вночі?

— А надто вночі. Тому спати мені доводиться у ванні.

— Хм… І як ви почуваєтесь вранці?

— Добре… — по миті уточнив: — Фізично добре. Ректор якийсь час мовчав. На нього, мабуть, справило враження побачене й почуте.

— Але ж з обличчя, з постаті ви маєте вигляд молодої й дужої людини. — В голосі я вловив дивування і щось схоже на відчай.

— Так воно й є. Я практично не стомлююсь. Я багато сильніший за тридцятирічну людину, на яку зараз схожий.

— Ось, бачите! — вигукнув він з надією. — А я знаю людей мого віку, яких мордують ревматизм, подагра, серце. Б’юсь об заклад, багато хто з них поступиться своєю в’ялою шкірою, аби позбутися тих болячок. Це для вас, молодих, краса тіла багато важить, для нашого ж брата — діда це поняття відсувається на другий план. Ваш препарат має право на існування. Хай як крайня міра, але ж має… Ви не згодні? — раптом запитав.

Тим несподіваним запитанням я почув себе на мить збитим з пантелику. З’явилася навіть гостра потреба у всьому звіритися. Та переді мною стояла людина, у якої нічого, крім міфічної надії, не залишилося, до того ж людина, яку я по-справжньому поважаю. Руйнувати Ілюзії взагалі жорстоко, надто ж коли, крім них, у людини нічого не залишилося.

— Може, ви й маєте рацію. Але поміркуємо далі. Припустімо, що препарат після перевірки на літніх людях, справді не вимагатиме іншої офіри, крім зміни шкіряного покриву, і люди похилого віку з часом до нього звикнуть… Скільки, ви сказали, їх налічуватиметься через двадцять п’ять років — шістсот сорок мільйонів? Така маса людей у драконовій шкірі! А де гарантія, що за зміною форми не потягнеться зміна змісту? Уявіть собі шістсот сорок мільйонів людей з такими ж, як і їхня шкіра, зароговілими уявленнями про розвиток — бездушних, егоїстичних функціонерів. Чи потрібно це людству?

Ректор розгубився, про це свідчили його очі, які враз утратили гостроту погляду, ніби вкрилися полудою.

— А чого ви вважаєте, що зміна шкіряного покриву конче потягне за собою зміну якості людської психіки? — нарешті запитав.

— Діалектика… Форма і зміст взаємно відповідають одне одному.

— Але ж чому вдача людини мусить прибрати свого гіршого варіанту? Адже людина може стати, навпаки, чуйнішою, добрішою.

— Може бути й таке, — мене вже починав тішити наш діалог. — А тільки зароговілі нарости на тілі притаманні нижчим тваринам: вимерлим амфібіям, ящіркам, крокодилам. Ну, а вдача крокодила, гадаю, вам відома.

Ректор замислився, а тоді сказав з усміхом:

— Не певен щодо інших якостей, які можуть з’явитись у людини при вживанні вашого препарату, але логіки думки їм не бракуватиме, це вже перевірено… А суперечку нашу може вирішити тільки дослід.

— Такий дослід вимагає. великої кількості добровольців, — зауважив я.

— Можна почати хоча б з двох, — сказав ректор.

— А хто другий?

— Я.

— Жартуєте, Миколо Петровичу?

— Мені не до жартів. — Він подивився на мене важким поглядом і додав: — За своє сімдесятирічне життя я ще ніколи не був серйознішим, ніж зараз.

По цих словах я зрозумів: збити його на манівці вже не пощастить. Він добре все зважив І на карту поставив життя. Треба або розповісти про НРР, тобто поставити його перед новими обставинами, або зволікати з відповіддю. Ректор тим часом не зводив з мене пильних очей.

— Ну, що ж, — сказав я. — Хай буде на ваше. А тільки перед тим, як узяти в роботу другого піддослідного, треба перевірити всі прояви препарату на першому. Ми ж бо з вами не білі миші, яких можна брати для експерименту партіями.

Я помітив, як здригнулись і поповзли від перенісся колючі кущики брів, як затлілись надією водянисті очі. Пухке, в’яле обличчя, з якого швидко сходило напруження, промовистіше від слів говорило про те, що він зараз думав: «Я знав, що ти мене зрозумієш».

— Гадаєте, ті прояви, яких зазнали ви, ще не все?

— Те, що ви побачили — один бік медалі. А існує й інший — психологічний: по тому, як я ввів собі ювенал, я відчув нестерпний потяг ліпити з глею. Власне, до мене повернулося моє дитяче захоплення. Дитяче! А чи можна бути певним,