Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

— Добре.

Якийсь час ректор мовчав. Глибокі зморшки на обличчі і погляд, спрямований кудись убік, свідчили про те, що він зосереджено думав.

— А який стан передував оцьому покриву? — запитав.

— Той, який змалював вам Ґречний, — вирвалося в мене.

Ректор поблажливо посміхнувся, і я ще раз переконався, що ніхто з нас не кривить душею. Коротко оповів про метаморфози, яких зазнало моє тіло.

— Спасибі, Вікторе, за відвертість, — озвався ректор. — А надто за… — на мить образ щирої людини затуманився, і я побачив перед собою актора, але тільки на мить, бо щирий співбесідник знову заступив того актора. — Втім, ви знаєте, за що. — Він дивився мені в очі так само, як я йому, коли ми вийшли з моєї машини на інститутському подвір’ї два місяці тому.

Я знав, він дякував мені за те, що я не піддався на умовляння і не прилучив його до свого експерименту. Тепер він упевнений, що то був тільки експеримент.

Я невизначено стенув плечима: мовляв, за віщо дякувати? А тоді сказав:

— Якось ви казали, що ведете лік видатним людям — нашим випускникам. А як щодо невдах? Вам не спадало на думку перелічити невдах — теж наших випускників? Якщо, такий реєстр складатимете, то моє прізвище поставте першим.

— Е-е, ні. Список той сталий. Такий сталий, що його можна карбувати на граніті. Що ж до невдач… У кого їх не буває?

— Але ж ця невдача обернулася для мене трагедією!

— Не слід так драматизувати подію. Ви ж самі сказали, що добре почуваєтесь. Я в багато гіршому становищі. Ваша хвороба, напевне, лікується. Моя ж… — ректор окинув себе безнадійним поглядом. — Повірите, як подумаю, що ось-ось треба залишати цю хату, — він обвів поглядом високі стіни кабінету, який нагадував залу картинної галереї, — плакати хочеться. Порахуйте картини на стінах: їх тридцять. Друзі, знаючи моє захоплення живописом, дарували їх на дні народження. Тут немає жодної репродукції — самі оригінали. Портрети зачинателів генетики — теж оригінали. Декого я знав особисто. Я пам’ятаю їхні голоси, їхні жарти, моя уява, поєднавши все те з прекрасно виконаними портретами, створює ілюзію живих людей. Інколи я ловлюся на тому, що розмовляю з ними, але то тільки міраж — фантоми пам’яті. Я й сам видаюся собі одним з фантомів. Скажіть, ваш препарат якось впливає на пам’ять?

— Так. Робить її ємкішою.

— Погано. Людина мусить періодично оновлюватися, залишати в минулому не тільки відмерлі клітини, а й пам’ять. Не всю, звісно; так чого доброго забудеш і як тебе звали. Але більшу частину слід залишати в минулому. Людина може творити тільки тоді, коли дивується. Якщо ж у неї пам’ять заповнена до краю, то вона обов’язково знайде в ній якийсь аналог. Отже, дивування не відбудеться. Оті всі, — ректор показав на портрети, — зробили свої відкриття в молодому віці, коли їхні очі були широко розплющеними для всього звичайного і незвичайного. Згодом вони мали власні школи, але відкриття вже робили не вони, а їхні учні.

— Але ж якщо не буде людей з досвідом, не буде і їхніх шкіл, а отже, — і нових відкриттів. Щоб деревце почало плодоносити, його хтось мусить доглядати. А хто це найкраще зробить? Той, хто сам був у ролі деревця.

— Дивна у нас розмова: я заспокоюю вас, ви — мене.

— То як щодо відпустки? — нагадав я.

— Яка там відпустка. Всі свої канікули ви провели на кафедрі. Я ж знаю. Доручіть комусь почитати за вас лекції та й поганяйте на лікування. До речі, в чому воно полягає?

— Пилипчук каже, що це схоже на іхтіоз, а іхтіоз лікують ультрафіолетом. Поки пряжить сонце, спробую позасмагати десь на морі.

— То й з богом.

В ямі, де я оглядав ходову частину автомобіля, було прохолодно, як у погребі. Перед тим я перевірив бензонасос, генератор, поміняв мастило в двигуні. Дорога далека, аж до Азовського, а може, і Чорного моря. Раптом на шляху сонячного світла виросла чиясь постать. В гаражі, а надто в ямі, враз засутеніло. З-під машини я побачив чиїсь ноги в великих коричневих сандалях і сірі холоші штанів. Ще не встиг уторопати, де мені доводилося вже бачити ці ноги, як почув голос ректора:

— То ви там, Вікторе Степановичу?

Він спостерігав, як я вужем вислизав з вузького простору, що між передком машини і ямою.

— Геть-чисто тобі механік, — сказав з усміхом, розглядаючи мою заплямлену мастилом спецівку.

— Не люблю несподіванок у дорозі, — пояснив я. — А у вас, мабуть, у цьому кооперативі знайомі?

— Та ні, я до вас прийшов, — сказав ректор просто.

— До мене?! А як ви довідалися, де мій гараж?

— Ваша, е-е… сказала номер боксу.

— Дружина вона мені, дружина, — поспішив запевнити гостя, і, кивнувши на потерте крісло, запропонував: — Присядьте, Миколо Петровичу, відпочиньте.

Він попрямував у кінець гаража і, вмостившись, вдоволено видихнув:

— Та й ловко ж! — окинувши короткозоро небілені стіни, додав: — Не гараж, а термос. Надворі спека, а тут, як у печері.

— Атож, — погодився я. — З усіх боків же сусіди. — Я сів на купу туристичного начиння і, продовжуючи обтирати ганчіркою руки, очікуюче дивився на гостя.

— А там що? — кивнув він на ворота.

— Там балка. А в балці поїзди ходять. — Подумки я перебирав усі можливі причини, які спонукали ректора прийти.

— Не ламайте даремно голови, — доброзичливо усміхнувся гість. — Все просто. — І враз обличчя добряги-діда зникло, і я побачив перед собою лице ділової і водночас вольової людини. — Мене справді цікавить ваше здоров’я, а тільки в ширшому, ніж звичайна людяність, розумінні…

— Ви небезпечна людина, — перепинив я його і відчув, що ніяковію.

Ректор поблажливо посміхнувся.

— І, скажу вам, — продовжив, — ваш вигляд, коли ви ловко, немов хлопчисько, вигулькнули з ями, надав мені гарного настрою… — На мить він замислився, а тоді сказав: — Відтоді, як ви покинули мій кабінет, мене не полишає думка про вашу хворобу. І знаєте, до чого я додумався? Що ви зробили велике відкриття. Не посміхайтеся. Ви, вчені, максималісти. Вам або —