Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
Якщо раніше мене через помолодіння не впізнавали, то зараз, де б я не з’явився, мене обмацували, немов щупальці, погляди знайомих і незнайомих людей. Часом здавалося, що я заплутався в якомусь невидимому плетиві з відвертого цинізму і навіть заздрості. Та найгірше, що н студенти заразилися нездоровою цікавістю; через те до них погано доходять мої лекції, та й мені те заважає творчо подавати матеріал. Хоча це павутиння рвалося, щойно зачинялися двері дослідницької і я опинявся на самоті… Для багатьох я перестав бути одним із них. Я — каліка. Фізичний покруч. Адже моральних не видно: духовного каліцтва не роздивишся — ні великого, ні малого. Та й навряд чи такий каліка знає про своє каліцтво. А про мене він перший вигукне: «Не такий як усі, отже, гірший від усіх!» і вимагатиме, щоб мене ізолювали або лікували, ніби він сам створив стандарт на людину і має право вимагати покарання за порушення того стандарту…
6Кондиціонер у віварії працював одночасно і як термостат. Підтримував температуру 22 °C. Кожна з кліток стояла під невеликим бункером, з якого що чверть доби висипалася мірка дерті. Попри надійну систему, за якою докладала до того ж сумління людина, у мене на душі було неспокійно: а рантом в якомусь із бункерів забився шибер, і пацюки похляли з голоду, або перекинулося коритце з водою… Проте я мужньо витримав усі п’ять днів. Перед тим як зайти у віварій, глибоко зітхнув. Здавалося, що за грубими нефарбованими дверима знайду свій вирок. У ньому може бути громадський докір, а може, — й довічна каторга. Нарешті шарпнув за ручку і переступив поріг. Клацнув вимикачем, і враз морок глухого довгого приміщення щез. Від яскравого світла пацюки шугнули по кутках, аж загуркотіло. В клітці, що біля самих дверей, — контрольна група, далі, одна по одній, — дев’ятнадцять кліток з піддослідними. Переходячи від клітки до клітки, виганяв тварин із закутків, але ось уже друга, третя, четверта група, а видимих змін не було помітно. Хоча в четвертій тварини кволі — не чіплялися зубами за рогач, а лише тікали від нього. Я зловив одного й виніс на подвір’я, але й при яскравому сонячному світлі на шкірі нічого не помітив. Лише відчув крізь рукавицю, як гучно забилося серце переляканої тварини. Це була група, якій я ввів циклопентилоцтову кислоту. А втім, і в мене серце не на місці. Уже десята, одинадцята клітка… В одинадцятій, незважаючи на яскраве світло, пацюки гризлись, як собаки. І рогачем не розборониш. Схоже, камфонова кислота викликала в них почуття агресивності. Оглянув кожного, але, крім глибоких укусів, на шкірі — нічого підозрілого. В решті груп ніяких змін. Раптом усвідомив, що на краще й не сподівався. Вирок винесено було вже тоді, як по тілу пішли червоні плями. А зараз я його тільки «прочитав» — той вирок. Пошук складових ювеналу, як і перевірка НРР на тваринах, — лише версія. Я вхопився за неї, як утопаючий за соломину, розуміючи підсвідомо, що сподівався на один шанс із мільйонів: ювенільним бо. процесам може сприяти як одна з циклопарафінових кислот, так і сума з двох, трьох або більше. А ще я сподівався на випадок — на щасливий лотерейний виграш… «Все, що робиш, — майне, як вітер…» Зневіра накочувалася важкою хвилею. Я борсався в ній, намагаючись ухопитися за нову версію, яка не дасть потонути остаточно.
Голова ректора нерухома, трохи схилена — він щось писав.
— Можна до вас, Миколо Петровичу? — . Мій голос не одразу до нього дійшов. Здавалося, що я звертався до скульптури, яку сам виліпив. Та ось він звів очі в широких окулярах, тоді підвівся і, обійшовши стіл з довгою прибудовою, пішов мені назустріч. Я знав ректора багато років, і мені не треба, було гадати, в якій ролі він зараз виступав: в ролі дипломата, судді чи актора. Зараз до мене йшла просто людина. Вперше подумав, що, можливо, помилився, виліпивши його голову з вольтерівським виразом на обличчі. Він потис мені руку і запропонував м’яке крісло біля вікна, сам сів у таке ж з другого боку журнального столика, зняв окуляри… Я очікував, що він. поцікавиться метою моїх відвідин, але ректор пильно дивився на мене, ні — вивчав мене. Я раптом збагнув, що йому все було відомо, а може, це мені тільки здавалося через його розумні проникливі очі.
— Ну що, живі-здорові? — нарешті озвався, і я вловив у його голосі доброзичливість і, як мені здалося, полегкість.
— Живий, але не дуже здоровий. Власне, через це я й тут. — Я поклав на стіл течку, яку з собою приніс.
На широкому обличчі майнула тінь збентеженості, а в водянистих очах я помітив запитання.
— Потрібна відпустка за власний рахунок, — пояснив я. — Мушу їхати лікуватись.
— На лікування беруть дні в рахунок майбутньої відпустки, — зауважив ректор. — А що трапилося? Поки я бачу перед собою молодого чоловіка, здоров’ю якого позаздриш.
Фізично я справді дужий, а надто в порівнянні з ректором: його обвислі плечі, в’ялі біцепси під напівпрозорим батистом сорочки, жовтуваті вікові плями на шиї наводили на думку про швидкоплинність людського життя.
— То виходить, це правда… — вирвалося в нього по миті збентеження.
— Що правда?
— Ну, що ви занедужали на якусь шкіряну хворобу?
— Якоюсь мірою можна вважати це хворобою… — В мої плани не входило викладати перед ректором усе, як є. Але очі напроти, в яких з’явився вираз заклопотаності, очікували на пояснення. — Тільки якоюсь мірою, — додав. — Насправді це нещасливий випадок, що трапився під час невдалого експерименту.
— Експерименту на собі? — На брезклому обличчі на мить з’явився осуд, але тільки на мить.
— Так, на собі. — Я підкотив рукав гольфа мало не до плеча і показав руку.
Та йому нічого не було видно, і він, одягнувши окуляри, нахилився над моєю рукою. Він не сахнувся, як це зробив Пилипчук, а почав уважно розглядати поверхню, вкриту дрібненькими перламутровими лусочками. Навіть спробував відколупувати їх, від чого я здригнувся, такий свербіж мене пройняв.
— Ну, ну, — він лагідно, як лікар, поплескав по руці, — більше не буду. Як ви себе почуваєте? — запитав. — Ну, там фізичний стан, розумовий, емоційний?
— Як ніколи раніше, — сказав я, відкочуючи рукав.
— Як ніколи