Сліпобачення - Пітер Уоттс

А з думкою про зіпсуте чуже майно значно легше жити, ніж звинувачуючи себе у вбивстві.

Проблеми неможливо вирішити на тому самому рівні компетентності, на якому вони виникли.

Ейнштейн

Це Роберт Паґліно познайомив мене з Челсі. Тож він, певно, відчув свою відповідальність, коли наші стосунки скотилися з рейок. Чи, може, його попросила втрутитися Челсі, міс «я все полагоджу», якою вона завжди була. Хай там як, але щойно ми сіли за свій столик в «КуБіті», мені стало зрозуміло, що він запросив мене не просто так.

Роберт замовив собі нейротропний коктейль на льоду. Я зупинив свій вибір на «Рікарді».

— Досі старомодний, — сказав Паґ.

— Досі обожнюєш прелюдії, — зазначив я.

— Невже все так очевидно? — він пригубив коктейль. — Що ж, це відучить мене від спроб намагатися знайти делікатний підхід до професійного жаргонавта.

— Жаргонавти тут ні до чого. Ти й бордер-коллі не надуриш.

Правду кажучи, топологія Паґа ніколи не розповідала мені більше від того, що я і так знав. Те, що я розумів його, не давало мені жодних переваг. Можливо, ми просто надто добре знали один одного.

— Колися.

— Та нема про що розповідати. Просто вона познайомилася зі мною справжнім.

— Погано.

— Що вона тобі сказала?

— Мені? По суті, нічого.

Я глянув на Паґа поверх склянки.

Той зітхнув.

— Вона знає, що ти їй зраджуєш.

— Я — що?

— Зраджуєш. З моделлю.

— Яка базується на ній!

— Але не є нею.

— Ні, не є. Вона не пукає, не свариться і не скандалить щоразу, коли я не хочу плентатися на зустріч з її родиною. Я її ніжно кохаю, але досить про це. Краще скажи, коли ти востаннє трахався вживу?

— У сімдесят четвертому.

— Жартуєш? Я думав, що ніколи.

— У перервах між контрактами працював у медичній місії в країнах третього світу. У Техасі досі люблять перетрах, — Паґ сьорбнув свій троп. — Насправді мені навіть сподобалося.

— Усе нове з часом набридає.

— Так і є.

— До того ж, Паґу, я не роблю нічого незвичайного. Це у неї вибрики. І річ не лише в сексі. Вона продовжує мене розпитувати. Повсякчас хоче щось вивідати.

— Наприклад?

— Усілякі неважливі речі. Про те, яким я був у дитинстві. Про родину. Про те, що нікого, бляха, не стосується.

— Вона просто цікавиться тобою. Знаєш, не всі вважають дитячі спогади забороненою темою.

— Спасибі, що просвітив.

Таке враження, що раніше люди мною не цікавилися. Наче Гелен не цікавилася мною, коли порпалася у моїх речах, фільтрувала мою пошту та ходила за мною по п’ятах з кімнати в кімнату, розпитуючи фіранки і меблі, чому я такий відлюдькуватий і похмурий. Вона виявляла таку цікавість, що не випускала мене з дому без сповіді. Коли мені було дванадцять, я мав дурість здатися на її ласку. Мамо, це особисте. Я просто не хочу про це говорити. Потім я став надовго зачинятися у ванній, а вона все хотіла знати, чи є у мене проблеми у мережі, у школі, з дівчиною, а може, з хлопцем. З чим у мене неприємності та чому я не хочу довіритися власній матері. Хіба я не знаю, що можу на неї у всьому покластися? Я перечікував її наполегливий стукіт у двері, вимогливий, стурбований голос, запалу неприємну тишу. Я чекав, аж доки не був повністю певен, що вона пішла. Я чекав п’ять довбаних годин, перш ніж вийти, а вона все ще стояла у коридорі зі схрещеними на грудях руками та очима, повними докору і розчарування. Того вечора вона зняла замки з дверей ванної кімнати, бо члени родини не повинні замикатися одне від одного. Їй було дуже цікаво.

— Сірі, — тихо промовив Паґ.

Я перевів подих і спробував ще раз:

— Вона не просто хоче говорити про мою родину. Вона хоче познайомитися з нею. Вона не полишає спроб витягнути мене на зустріч зі своїми. Я вважав, що всього лише зустрічаюся з Челсі. Знаєш, ніхто не попереджав мене, що доведеться ділити простір з…

— І що — витягла?

— Тільки раз. Усі вертяться довкола тебе, хапають за руки — удавана щирість, удавана приязнь. Просто чудово, якщо тобі до вподоби ритуальне обмацування натовпу незнайомих лицедіїв, яких верне від твоєї пики, але немає сміливості в цьому зізнатися.

Паґ байдуже знизав плечима.

— Нагадує типове старомодне сімейство. Ти синтезист, чувак. Тобі доводилося мати справу і зі значно хиткішими динаміками, ніж ця.

— Але це була інформація про чужих людей. Я не виставляю на загальний огляд своє особисте життя. Хоч би з якими гібридами і конструктами я працював, вони мене не…

— …обходять…

— …допитують, — зачінчив я.

— Ти від початку знав, що Челсі — дівчинка старомодна.

— Коли це її влаштовує, — відсьорбнув я пива, — але щойно вона бере до рук свої монтажні ножиці, то відразу стає ультрасучасною. Це не скасовує того, що їй варто попрацювати над своїми поведінковими стратегіями.

— «Поведінковими стратегіями»…

«Це не стратегії, заради Бога! Ти що, не бачиш, як я страждаю? Я, блядь, корчуся на підлозі від нестерпного болю, а все, на що ти здатен, — це критикувати мою стратегію? Що мені зробити? Порізати собі кляті вени?»

Я знизував плечима і відвертався. Вибрики природи.

— Вона ридма ридає, — сказав я. — Їй легко плакати через високий рівень лактату в крові. Звичайна хімія, а вона тримається за це, наче за якусь боргову розписку.

Паґ стиснув губи.

— Це не означає, що вона прикидається.

— Усе це вдаване. Вся її поведінка. Сам знаєш, — я пирхнув. — І вона ще обурюється, що я зробив її модель?

— Припускаю, проблема не в самій моделі, а в тому, що ти їй нічого не сказав. Ти ж знаєш, як вона цінує чесність у стосунках.

— Звісно. Вона й чути про це не хоче.

Паґ зиркнув на мене.

— Ти маєш віддати мені належне. Ти й справді вважаєш, що я маю сказати Челсі, як мене часом трусить від її вигляду?

Система під назвою Роберт Паґліно мовчки сиділа, посьорбувала свій наркотик і подумки упорядковувала те, що хотіла сказати.

— Повірити не можу, що ти такий тупий віслюк.

— Невже? Просвіти мене.

— Звісно, вона хоче почути, що ти не можеш відірвати від неї очей,