Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Що воно робить? — гукнув я.

Чому я його не бачу? Чому я його не бачу?

— Просто… зависло там. Трохи ворушиться. Ох, гів… Кіт…

Піхотинець відлетів убік, неначе його ляснули величезною долонею. Він гепнувся об стіну, і раптом відновився лазерний зв’язок, виповнюючи дисплей даними: те, що бачили Саша і Бейтс, які мчали іншопланетними тунелями; картинка, доступна піхотинцю — скафандр з написом «Кітон» на пластроні і просто біля нього якась істота, схожа на лускату морську зірку, в якої забагато кінцівок…

Банда вискочила з-за повороту, і тепер я майже розгледів ту потвору власними очима. Воно тремтіло, неначе марево. Створіння було великим і рухалося, але щойно я намагався зосередитися на ньому, як воно щезало. «Це не насправді, — подумав я, захмелівши від істеричного полегшення. — Просто ще одна галюцинація». Але раптом в поле мого зору потрапила Бейтс, а видиво нікуди не зникло — не було ні тремтіння, ні невловності. Нічого такого, тільки колапс хвилевої функції і тверда, неспростовна маса. Опинившись під нашими перехресними поглядами, воно кинулося до найближчої стіни й пронеслося у нас над головами. Сегментовані кінцівки звивалися, як батоги. Різкий тріск позаду мене — і обвуглене створіння безсило повисло у повітрі.

Уривчасте клацання. Ревіння механізмів, що сповільнюються. Посеред проходу троє піхотинців вишикувалися в летючу шеренгу. Один із них розвернувся до прибульця. Краєм ока я помітив, як кінчик смертоносного хобота втягується назад, у піхви. Бейтс вимкнула піхотинця ще до того, як він встиг закрити рота.

Через оптичний зв’язок я почув, як три пари легенів наповнюють мій шолом звуком важкого дихання.

Вимкнений піхотинець дрейфував у каламутному повітрі. Труп прибульця, ледь посмикуючись, м’яко відпав від стіни: гідра з хребців, обвуглена й кістлява. Не дуже схожа на мої видіння з корабля.

З незбагненної для мене самого причини це мене заспокоїло.

Два активні піхотинці сканували туман, доки Бейтс не віддала їм нового наказу. Тоді один узявся за труп, а інший підтримав знерухомленого товариша. Бейтс схопила мертвого піхотинця й висмикнула з гнізда фал.

— Відступаємо. Повільно. Я йтиму за вами.

Я запустив свої двигуни. Саша завагалася. Навколо нас, як пуповина, плавав закручений петлями екранований кабель.

— Пішли, — скомандувала Бейтс, підключаючи вимкненого робота просто до свого скафандра.

Саша рушила за мною. Бейтс замикала процесію. Я вдивлявся у панель індикаторів: будь-якої миті міг вискочити рій багаторуких почвар.

Вони не з’явилися. Але почорнілий монстр на животі одного з роботів Бейтс був цілком реальним. Не галюцинація. Навіть не якийсь незбагненний витвір страху й синестезії. «Роршах» виявився населеним. А його мешканці були невидимі.

Часом. Щось на кшталт того.

А, ну звісно. Ми щойно вбили одного.

Щойно ми опинилися у вакуумі, як Бейтс швиргонула зламаного піхотинця в небо. Доки ми пристібалися, його товариші використали його як мішень, щоб повправлятися у стрільбі. Вони стріляли й стріляли, аж доки від робота не лишилося нічого, крім вистиглої пари. «Роршах» філігранно впіймав навіть таку розріджену плазму ще до того, як вона зникла.

На півдорозі до «Тезея» Саша повернулася до майора:

— Ти…

— Ні.

— Але… вони здатні діяти самостійно, так? Автономно?

— Не тоді, коли перебувають на ручному керуванні.

— Збій? Пік?

Бейтс не відповіла.

Вона зв’язалася з «Тезеєм». До того часу, як ми повернулися, Каннінґем виростив ще одну маленьку пухлину на хребті корабля — дистанційно керовану операційну, обладнану передавачами й сенсорами. Один із вцілілих піхотинців підхопив труп іншопланетянина й бігцем поніс його туди, поки ми ще тільки сходили на борт.

Воскреснувши, ми негайно ознайомилися з результатами попереднього розтину. Голографічний привид розчленованого іншопланетянина постав з КонСенсусу, наче жахливий оббілований труп. Його розкидані навсібіч мацаки скидалися на людські хребці. Ми сиділи навколо столу й чекали, доки хтось інший візьме перший шматочок.

— А обов’язково було стріляти в нього мікрохвилями? — гаркнув Каннінґем, ляснувши долонею по столу. — Ви повністю засмажили цю тварюку. Кожна клітинка вигоріла зсередини.

Бейтс похитала головою.

— Це був збій.

Біолог кисло зиркнув на неї.

— Збій, який увімкнув прицільну стрілянину по рухомому об’єкту. Як на мене, все це дуже дивно.

Бейтс кинула на нього злий погляд.

— Щось запустило автономну стрільбу. Спонтанно. Випадково.

— Випадково — це коли…

— Дай спокій, Каннінґеме. Мені зараз зовсім не хочеться вислуховувати від тебе все це гівно.

Очі на гладенькому, застиглому, як у мерця, обличчі вченого раптом закотилися і зосередилися на чомусь вгорі. Старасті дивився на нас, повільно дрейфуючи в коріолісовому бризі, наче сова на сірих польових мишей.

І знову без окулярів. Я ж знаю, що він їх не загубив.

Вампір уп’явся поглядом у Каннінґема.

— Ваші результати.

Каннінґем сковтнув. Коли біолог пробігся пальцями по столу, шматки тіла іншопланетянина засяяли різними барвами.

— Ну що ж. Боюся, на клітинному рівні я мало що можу розповісти. Всередині мембран лишилося небагато. Та й самих мембран не густо. Послуговуючись термінами загальної морфології, зазначу, що він, як ви й самі бачите, радіально симетричний і сплющений по дорсовентральній вісі. Вапняковий екзоскелет, кератинізований пластиковий епідерміс. Нічого особливого.

Бейтс скептично подивилася на нього.

— Пластикова шкіра — це «нічого особливого»?

— Зважаючи на середовище, я вже ладен був чекати на плазмоїдів Сандуловічіу. А пластмаса — це просто очищена нафта. Органічний вуглець. Функціонування цієї істоти спирається на вуглець. Навіть на білки, хоча вони набагато міцніші за наші. Помітні численні сірчані поперечні зв’язки, наскільки я можу сказати з того, що не зруйнували ваші піхотинці. — Очі Каннінґема дивилися повз нас: думками, вочевидь, він витав десь далеко-далеко, наздоганяючи дистанційні сенсори. — Тканини цієї істоти просякнуті магнетитом. На Землі цю речовину можна знайти в мозку дельфінів, перелітних птахів, навіть певних бактерій — в усіх, хто рухається, орієнтуючись на магнітні поля. На рівні макроструктур було виявлено пневматичний внутрішній скелет, який, наскільки можна здогадатися, виконує роль м’язів. Придатна до скорочення тканина витискає газ через систему міхурів, що напружують або розслабляють кожен сегмент мацаків.

Погляд Каннінґема знову став осмисленим — саме настільки, щоб зосередитися на цигарці. Біолог підніс її до рота, глибока вдихнув, а тоді знову опустив.

— Зверніть увагу на набряки навколо основи кожної кінцівки. — На віртуальному трупі обвислі кульки засяяли помаранчевим. — Їх можна було б назвати клоаками. Туди відкриваються всі системи: вони їдять, дихають і випорожнюються через ці маленькі камери. Жодних інших природних отворів не знайдено.

Банда скривилася, щоб висловити Сашину огиду.

— А вони не закупорюються? Якось неефективно.

— Якщо закупориться один, є ще вісім отворів у таку саму систему. Ти тільки мріятимеш про таку неефективність, коли одного разу вдавишся курячою кісточкою.