Українська література » Фантастика » Сліпобачення - Пітер Уоттс

Сліпобачення - Пітер Уоттс

Читаємо онлайн Сліпобачення - Пітер Уоттс
мова стає надто повільною.

Для всіх, окрім Сьюзан Джеймс. Ходяча суперечність, ця жінка була настільки віддана ідеї комунікації, яка об’єднує, що заради неї навіть розрізала власний мозок на окремі шматки. Вона єдина, хто, здається, зважав на того, з ким розмовляє. Інші ж говорили самі для себе, хай навіть спілкувалися між собою. І навіть більше, решта особистостей Джеймс поводилися так само, змушуючи інших перекладати себе, як їм заманеться. Та це не становило проблеми. Будь-хто на «Тезеї» міг зрозуміти іншого.

Але це не мало жодного значення для Сьюзан Джеймс. Вона пристосовувала кожне сказане слово до реципієнта, підлаштувалася.

Я провідник. Я існую, щоб будувати мости, а про які мости може йтися, якщо я просто переказую тобі, про що говорили ті люди. Тому я розповідаю, уточнюю, що вони мали на увазі, і це матиме для тебе стільки значення, скільки ти зможеш збагнути.

За винятком Сьюзан Джеймс, лінгвіста й лідера, якій я довірю говорити самій за себе.

П’ятнадцять хвилин до апогею: максимальна безпечна дистанція (на випадок, якщо «Роршах» вирішить вдарити у відповідь). Далеко внизу магнітне поле артефакту тиснуло на атмосферу Бена, як мізинець Бога. Величезні темні хмари клубочилися під ним; за ним слідом закручувалися неспокійні вихори розміром з Місяць.

П’ятнадцять хвилин до апогею, а Бейтс і досі сподівалася, що Сарасті змінить своє рішення.

У певному сенсі це була її провина. Якби вона поставилася до цієї нової роботи як до ще одного хреста, якого треба тягти, можливо, все було б десь так само, як і раніше. Лишалася б слабка надія, що Сарасті дозволив би нам зціпити зуби й продовжувати, додавши до звичної порції зивертів, магнітних хвиль та монстрів з підсвідомості ще одну біду — пружинні двері-пастки. Але Бейтс зробила з цього проблему. Це був просто ще один кавалок гівна в каналізації, однак, на думку Бейтс, саме цей кавалок забив трубу.

Ми вже й так досягли межі, ледь виживаємо в середовищі тієї штуки. А якщо вона почне вживати контрзаходів… На мою думку, нам не варто так ризикувати.

Чотирнадцять хвилин до апогею, і Аманда Бейтс досі шкодувала про сказане.

Під час попередніх експедицій ми виявили двадцять шість мембран на різних стадіях розвитку. Ми просвічували їх рентгенівськими променями, сканували ультразвуком. Ми спостерігали, як вони розповзаються посеред проходів і як повільно втягуються назад у стіни. Діафрагма, що захряснулася за Бандою Чотирьох, мала зовсім іншу природу.

Яка імовірність того, що найперша ж мембрана на спусковому гачку виявиться обладнаною протилазерним захистом? То не було звичне для процесу росту «Роршаха» явище. Ту пастку було налаштовано для нас.

Налаштовано ким?

Це було вже геть інше запитання. Тринадцять хвилин до апогею, і Бейтс хвилювалася через мешканців.

Звичайно, під час кожної експедиції ми незаконно вдиралися до чужої домівки. Це небагато що змінило. Але зламуючи замок, ми вважали, що плюндруємо порожню недобудовану дачу. Ми гадали, що власники ще довго не з’являтимуться. І, звісно, не сподівалися, що один із них вийде серед ночі відлити — і заскочить нас на гарячому. А він саме так і зробив, а тоді зник у лабіринті. Тож яка зброя ховається під його подушкою — над цим варто замислитися.

Ці мембрани можуть щомиті створити для нас проблему. Скільки їх там? Вони стаціонарні чи рухомі? Не можна просуватися вперед, не знаючи відповідей на ці запитання.

Спершу Бейтс здивувалася і зраділа, коли Сарасті з нею погодився.

Дванадцять хвилин до апогею. Звідси, з височини, куди не діставали перешкоди, «Тезей» вдивлявся у покорчені, ламані обриси «Роршаха», не відриваючи пильного погляду від крихітної ранки, яку ми пропалили в його боці. Наш причіпний намет закривав її, наче пухир; зсередини «чортик» постачав нам ще один погляд на розгортання експерименту.

— Сер, ми знаємо, що на «Роршаху» хтось живе. Чи наважимося ми й далі провокувати його мешканців? Чи наважимося вбивати їх?

Сарасті навіть не глянув на неї і тим паче нічого не відповів. Бо інакше його відповідь звучала б приблизно так: «Не розумію, як таке м’ясо дожило до дорослого віку».

Одинадцять хвилин до апогею, і Аманда Бейтс уже не вперше пошкодувала, що експедиція перебуває не у військовій юрисдикції.

Перш ніж розпочати експеримент, ми зачекали, доки опинимося на максимальній відстані. «Роршах» може сприйняти наші дії як ворожий акт, визнав Сарасті без тіні іронії в голосі. Зараз він стояв перед нами, спостерігаючи за діаграмами КонСенсуса на столі. Відблиски пробігали його не захищеними окулярами очима, не до кінця маскуючи їхнє природне мерехтіння.

Десять хвилин до апогею. Сьюзан Джеймс хотіла, щоб Каннінґем загасив ту бісову цигарку. Дим смердів, втягуючись у вентиляцію, і жодної потреби в ньому не було. Просто анахроністична примха, спосіб привернути увагу; якщо він аж так потребував нікотину, то пластир міг би пом’якшити його судоми не гірше, тільки без диму й смороду.

Але її думки були не тільки про це. Вона міркувала про те, чому на початку зміни Сарасті викликав до себе Каннінґема й чому біолог так дивно потім на неї дивився. Мене це також цікавило. Перевіривши часові відмітки в КонСенсусі, я побачив, що хтось нещодавно відкривав її історію хвороби. Ознайомившись зі статистикою, я дозволив даним посновигати між півкулями: частина мого мозку визначила, що імовірною причиною розмови був підвищений рівень окситоцину. На думку Сарасті, існує 82-відсоткова імовірність того, що Джеймс стала надто довірливою.

Гадки не маю, як я вирахував це. І ніколи не мав.

Дев’ять хвилин до апогею.

Поки що через нас «Роршах» не втратив жодної молекули своєї атмосфери. Але тепер усе зміниться. Зображення базового табору розділилося, наче бактерія: одне вікно зосередилося на наметі-молюску, а інше демонструвало покращену тактичну ширококутову панораму поверхні навколо неї.

Вісім хвилин до апогею. Сарасті витягнув корок.

Унизу, на «Роршаху», наш намет луснув, наче розчавлений чоботом жук. З рани вирвався гейзер; снігова буря вирувала по його краях, неначе химерне заряджене мереживо. Атмосфера ринула у вакуум, розсіювалася і кристалізувалася. Невдовзі простір навколо базового табору замерехтів. Це здавалося майже прекрасним.

Тільки не для Бейтс. Вона дивилася на криваву рану з таким самим застиглим обличчям, як і Каннінґем, але зі стиснутими зубами, наче від правця. Її очі металися між зображеннями — вона видивлялася в тінях істот, яким бракувало повітря.

«Роршах» забився в судомах.

Велетенські канали й артерії здригнулися. Всю структуру охопило сейсмічне тремтіння. Епіцентр почав вигинатися, величезний шмат обертався навколо своєї вісі з діркою посередині. Там, де краї рухомого шматка торкалися нерухомого, виникали

Відгуки про книгу Сліпобачення - Пітер Уоттс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: