Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Часом ти нагадуєш мені рептилію, — сказала вона.
Місію виконано.
Під час нашої першої експедиції ми діяли вкрай обережно та в безпечних рамках. Цього разу ми поводилися, як ударний загін.
«Скілла» помчала до «Роршаха» зі швидкістю понад два «джі» звичною дуговою траєкторією до зруйнованого базового табору. Цілком можливо, там вона й приземлилася. Запрограмувавши шатл самостійно збирати зразки, Сарасті міг убити двох зайців одним пострілом. Якщо й так — нас на борту вже не було. «Скілла» виплюнула нас у космос за п’ятдесят кілометрів від нового плацдарму, лишивши голими падати на якійсь каркасній штукенції, у якої заледве вистачило реактивної маси, щоб м’яко приземлитися і швидко втекти. Ми навіть не могли контролювати її: успіх залежав від непередбачуваності, а як краще забезпечити її, якщо ми й самі не знали, що робимо?
Логіка Сарасті. Вампірська логіка. Частково ми могли простежити її: колосальне викривлення, що залатало пробоїну в «Роршаху», було значно повільнішим і витратнішим, ніж мембрана, що захряснулася за Бандою. Те, що не скористалися мембраною, означало, що для її розгортання потрібен час — щоб розподілити необхідну масу або налаштувати пружинні рефлекси. А це створювало нам поле для маневру. Ми й досі могли проникнути в лігво до левів у місці, де на нас не чекали й не встигли заздалегідь наставити пасток. А потім дременути, перш ніж вони спрацюють.
— Тридцять сім хвилин, — оголосив Сарасті, і ніхто не міг збагнути, як він дійшов такого висновку. Тільки Бейтс наважилася запитати про це, а він лише зиркнув на неї краєм ока:
— Ви не зрозумієте.
Вампірська логіка. Від очевидних засновків до незбагненних висновків. Але ж від них залежали наші життя. Гальмівні двигуни підкорялися закладеним наперед алгоритмам, що поєднували закони Ньютона з киданням гральної кістки. Наш вектор був геть не випадковим. Ми відкинули відвідні канали й зони росту, ділянки, на яких не проглядалося легких шляхів для відступу, глухі кути й нерозгалужені сегменти («Нудно», — сказав Сарасті, відмовляючись від них). Таким чином, для проведення операції лишилося не більше десяти відсотків артефакту. Ми падали в чагарники за вісім кілометрів від місця нашої початкової висадки. Наближаючись до поверхні, навіть ми не могли передбачити точного місця нашого приземлення.
Якщо «Роршах» міг, то він заслуговував на перемогу.
Ми падали. Куди не кинь оком, усе небо помережали зморшкуваті шпилі та покручені кінцівки. Вони розрізали далекий зоряний краєвид та супер-Юпітер на зубчасту мозаїку з чорними прожилками. Чи то за три, чи то за тридцять кілометрів від нас набрякла вершина розірвалася нечутним вибухом заряджених частинок, що обернулися на далекий туман у пошматованій, морозній атмосфері. Щойно він розвіявся, перед очима забовваніли клапті й стрічки, що спліталися у складні спіралі: магнітне поле «Роршаха» перетворювало кожен видих артефакту в радіоактивний град.
Я ніколи раніше не бачив такого неозброєним оком і почувався зараз, неначе комаха, що зоряної зимової ночі летить крізь попіл лісової пожежі.
Платформа загальмувала. Паски безпеки потягли мене назад, і я вдарився об інше закуте в броню тіло біля мене. Саша. Тільки Саша, пригадалося мені. Решті Каннінґем дав снодійне, лишивши у спільному тілі лише одну особистість. Я навіть не міг уявити, що таке можливо з множинними особистостями. Вона дивилася на мене з-під лицьового забрала. Жодна з її граней не проявлялася крізь скафандр. В її очах я не бачив нічого.
Цими днями таке траплялося досить часто.
Каннінґема з нами не було. Ніхто не запитав чому, коли Сарасті роздавав завдання. Тепер біолог став першим серед рівних — двійник, дублера якого не було. Другий за незамінністю в нашій незамінній команді.
Це збільшувало мої шанси. Тепер вони становили один до трьох.
Каркас здригнувся від безгучного удару. Я знову поглянув уперед, повз Бейтс, що влаштувалася на передньому місці, повз роботів, прикріплених по двоє обабіч неї. Наш автомат розпочав атаку: запустив заздалегідь підготований надувний модуль на пристрої вибухового буріння, що проникне крізь шкіру «Роршаха», наче вірус крізь клітинну мембрану. Цибата тонконога штукенція зменшилася і зникла з поля зору. За кілька секунд на тлі ебенового краєвиду спалахнуло і згасло крихітне натрієве сонце: заряд антиматерії, такий маленький, що можна було практично перелічити атоми, ударив просто в шкаралупу. Значно грубіше, ніж обережна прелюдія нашого першого побачення.
Ми жорстко приземлилися, доки модуль ще надимався. Піхотинці зіскочили з каркаса за мить до зіткнення, випльовуючи зі своїх сопел тоненькі струмені газу, й оточили нас захисним колом. Наступною спустилася Бейтс. Вона звільнилася з пасків безпеки й попливла просто до набряклого модуля. Ми із Сашею вивантажили котушку оптоволоконного кабелю — складаний барабан завширшки з півметра й діаметром у півтора метри — і разом покотили її. Тим часом один з піхотинців прослизнув крізь шлюзову мембрану модуля.
— Народ, рухаємося, — Бейтс вчепилася в поручні намету. — Тридцять хвилин до…
Вона замовкла. А я не запитував чому: передовий піхотинець розташувався над щойно пробитим входом і вже надіслав нам першу листівку.
Світло з глибини.
Можна подумати, що нам стало легше. Наш вид завжди боявся темряви; мільйони років ми тулилися в печерах і норах, доки невидимі почвари гарчали й сопіли — або ж просто чекали вночі, що панувала надворі, мовчазні й непомітні. Можна подумати, що будь-яке світло, байдуже, наскільки слабке, може прогнати хоч трохи тіней, лишивши менше дірок у свідомості, крізь які заповзатимуть уявні жахіття.
Можна подумати.
Ми рушили за піхотинцем до тьмяного нуртуючого світла, схожого на кисляк з кров’ю. Спершу здавалося, що світиться сама атмосфера — мерехтливий туман, в якому тонуло все на відстані десяти метрів. Однак з’ясувалося, що це ілюзія. Тунель, в який ми пірнули, сягав завширшки близько трьох метрів і був освітлений рядами осяйних рисок, що розмірами й формою скидалися на відрізані людські пальці. Вони звивалися на стінах потрійними спіралями. Ми зауважили схожі виступи й на місці першої висадки, хоча вони не мерехтіли і проміжки між ними здавалися не такими помітними.
— Їх чіткіше видно у близькому до інфрачервоного світлі, — повідомила Бейтс, перемкнувши спектри на наших панелях індикаторів. Гримучі змії вважали б атмосферу прозорою, саме такою вона була і для сонара: перший піхотинець розвіяв туман низкою клацань і з’ясував, що за сімнадцять метрів тунель розширювався до чогось на
