Простір неспокою - Василь Головачов

— Ну, якщо ВКР зацікавилася… — подав голос Керрі. — Проте все одно незрозуміло. Що стосується Владибора, то я знаю, що ним керувало. А які міркування, окрім передчуття, в Кирила?

— Травицький чутливий до ТФ-коливань… Звідси всі його страхи, — злетіло в Томаха з язика.

— Бачите, — почав Травицький, поступово запалюючись, — людство до недавнього часу було географічно незрілою цивілізацією. Звідтоді минули роки, ми повністю обжили Землю, і географія перестала бути романтичною наукою. Тепер ми обживаємо космос. Сонячна система для нас — як Земля для мандрівника, скажімо, двадцятого сторіччя. Та ось чи стало людство космічно зрілою цивілізацією?

— Кириле, друже мій, — знову не втримався Томах. — Ти став довго говорити.

— Довго, — погодився Травицький, у його очах стояла зажура. — Але коротше не вмію.

— Та май же совість, — сердито мовив до Станіслава Керрі Йос і кивнув Травицькому: — Ми слухаємо…

— Власне, я вже все сказав. — Травицький зболено глянув на Керрі й розвів руками.

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви говорите про здатність людства припускатися помилок? Так?

— Власне… н-ні. Помилки — це вже наслідок якихось прагнень, розумієте? Я ж казав про невідповідність… насамперед невідповідність наукових і психологічних устремлінь людини філософському змістові пізнавального процесу, психології та етиці космічного масштабу. Чи не про це, до речі, попереджає нас Око? Таке відставання в двадцятому сторіччі загрожувало загибелі цивілізації, а тепер?

— Страшно подумати! — гмукнув Томах. — Розвалимо весь космос!

Травицький дитинно всміхнувся.

— Можливо.

— Ви й про Око знаєте? — пробурмотів Керрі Йос.

— Може, таки справді думку треба було висловити інакше, — по паузі мовив начальник конструкторського бюро. — Якщо це про невідповідність, то двома словами можна сказати так: ми не завжди помічаємо невідповідність між своїми бажаннями і можливостями.

— Думка, чесно кажучи, не нова…

— А хіба від цього вона втратила свою суть?

— Гаразд, здається, я вас зрозумів. — Керрі Йос глибоко зітхнув. — Показуйте своє господарство.

— Чого ти мене будиш серед ночі? — невдоволено буркнув Томах, потягуючись і позіхаючи на весь рот. — Щось трапилося?

Гнат мовчки подав об’ємне фото. Станіслав стиснув фото пальцями, і сон як рукою зняло.

— Де?!

— У блоці обмежувача, на кришці каркаса.

Томах ще раз глянув на відбиток людського сліду на матеріалі й повернув знімок.

— Ч-чорт! Цього нам тільки бракувало!

— Не подобається мені це…

— Думаєш, мені подобається? Бачиш, і Оку теж.

— Вважаєш, це воно?

— Хто ж іще?

— Н-ну, хтось пожартував… Бассард, приміром. Що ж тепер?

— Навряд щоб це був Бассард. Зачекай, дай помізкувати…. По-перше, сповісти Микиту й Керрі, звичайно. По-друге, обшукай усю апаратуру, можливо, щось таки знайдеться. А вже потім вирішимо, як бути далі.

Гнат не зовсім утямив, що він має шукати, але перепитувати не став. Тривожне передчуття наближення якогось лиха знову закралося в душу, змушувало розум напружуватися в шуканні причин тривоги. Він міряв кроками кімнату, очікуючи, поки одягнеться Томах.

— А тебе що непокоїть? — запитав той.

Гнат немовби пробудився і зупинився на півкроці.

— Замріявся. До зв’язку.

Томах здивовано дивився йому вслід.

Через півтори години Гнат підлітав до будови. Вона виросла на обрії гроном вогнів, що відганяли геть нічний морок на сотні метрів довкруж.

Підвісною дорогою Гнат добувся до верхнього будівельного майданчика, а звідти пневмоліфтом спустився на дно установки, де були основні вузли енергорозподілювача і каскад автоматики.

Як і очікувалося, в приміщенні каскада нічого нового не виявилося, хоча Гнат і обнишпорив усі його кутки та закутки. Придивляючись до сліду на кришці приладу — єдиний доказ присутності тут Ока (в чому Гнат сумнівався, бо виходило, що Око або зовсім втратило обережність, або почало втручатися у всі події, що було явно несолідно з його боку), Ромашин згадував свої попередні припущення щодо появи загадкових відбитків. Раптом у лункому об’ємі конуса установки крізь шум почулися стривожені голоси. Він виглянув з приміщення каскаду автоматики і запитав у монтажника, який кудись поспішав, у чім річ.

— Канавокопачі біля основного фундаменту натрапили на чийсь давній кабель, — кинув хлопець на бігу.

Гнат заквапився нагору. За якусь хвилю він уже підходив до людей, що товпилися біля завмерлих роботів-дигерів.

— Дозвольте? — мовив стиха.

Люди розступились. У канаві на глибині півтора метра, вихоплені з пітьми прожекторами машин, тягнулися очищені від землі дві товстенні нитки кабеля. Канава була видовбана у скам’янілому грунті — щоб пісок і пил отак злежалися, спресувалися, минув, певне, не один десяток літ.

Гнат попросив огородити це місце, а сам подався до пункту координації будівництва викликати експертний відділ.

На ранок стало відомо, що кабель тягнеться на вісімнадцять кілометрів до гір Макдональда. До його кінців були приєднані якісь апарати. Протилежні кінці кабеля на глибині триста метрів якраз під будовою вели в металево-бетонний бункер, де виявлено ядерний пристрій.

— Очевидно, хтось двісті з лишком років тому тут