Простір неспокою - Василь Головачов

Гнат посмикав ручку люка — не піддається, прикинув вік майданчика: десь років понад двісті… До нього підійшов Томах:

— Ми чекаємо. Що ти тут знайшов?

— Бетон… Усе старе, занедбане… Треба б археологів викликати, це в їхній компетенції.

— Навіщо археологів? Я здогадуюся, що це таке… Бачиш — он іще один колодязь… Колодязі — то пускові установки. А весь майданчик — давня ракетна база. Ти ж вивчав у школі: колись імперіалісти понатикали їх по всій Землі — щоб залякувати й погрожувати іншим… Мало того, що нам показали “Червону книгу”, то ще й перенесли в таке місце, якб досить промовисто нагадує про оті гірші сторінки людської історії.

Керрі Йос ждав їх у відділі. Разом з ним у кабінеті були Норман Спенсер, Генрі Бассард, Морозов і Тектуманідзе, який ще на порозі кинувся їх обнімати.

— Розповідайте, — коротко сказав Керрі Йос після привітання.

— Хвилинку! — Богданов дістав касети з відеозаписом, зробленим на планеті-мозаїці, і вставив у проектор.

— Справді цікаво! — мовив Керрі по закінченні демонстрування. — “Червона книга галактики”!.. І все це ви пов’язуєте з так званим Оком? Які у вас докази?

— На жаль, ніяких, — відповів Богданов. — Є лише гіпотези… та інтуїція.

— На інтуїції не побудуєш ні теорії, ні плану подальших робіт, — втрутився Бассард.

— І все ж збігів надто багато, і всі вони дуже промовисті. Ще одне свідчення того, що космічна експансія людства комусь не до душі. Точніше, не комусь, а саме Оку.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, нас притримують. Але дозвольте запитати — чому? З якої речі? — Бассард тицьнув перед собою пальцем у повітря. — І чому саме тепер, коли ми покінчили на Землі з антагонізмом у планетарному масштабі, коли соціальна гілка еволюції досягла, зрештою, своєї вершини?

— Тому що ми, на жаль (і я вже про це казав не раз), продовжуємо експорт байдужості, — мовив Томах. — Тільки якщо раніше, два сторіччя тому, все це було локально, в межах Землі, то тепер зачепили й космос…

— Поясніть докладніше, — попросив Спенсер, який досі мовчав.

— Будь ласка: Чи давно ми погодилися з тим, що космос — не звалище відходів нашої технології?

Бассард спохмурнів.

— Сказано сильно. Ми давно використовуємо безвідходну технологію.

— Помиляєтесь! У Сонячній системі — так, використовуємо, бо це наш дім. Але безвідходна технологія із замкнутими циклами водо-, повітря— та енергопостачання дуже дорога, і ми застосовуємо її далеко не на всіх планетах обжитої зони космосу. Приклади? Шемалі, Історія, Гамма Суїнберна…

— Але ж це… — спохопився Морозов. — Прошу вибачення, що перебив…

— Ви зрозуміли правильно. Саме на тих планетах, де не все гаразд з чистотою досліджень, і з’явилось Око. А порушення екоетики? Адже випадок з експедицією Момми не поодинокий! Давайте подивимося на себе збоку. Якими нас бачить Око? Що ми встигли зробити великого за двісті років з часу виходу в космос? Як на мене, найбільше-це те, що подекуди виправили свої помилки! Чи ні? Я читав твори письменників-футурологів минулого. В одному з них писалося, що всесвіт починає боротися з людством, щоб зберегти себе, щоб залишитися таким, яким він є. Щось надпесимістичне! Мати народжує дитя в надії, що воно, підрісши, буде піклуватися про неї, любити, цінувати. Ми, людство, — дитя всесвіту, дитя, природи. Чому ж ми нерідко забуваємо про неї? Забуваємо настільки, що пробуджується, за висловом Гната Ромашина, “глобальна совість всесвіту”, голос якої ми й чуємо не завжди. Тож давайте частіше згадувати уроки історії, краще прогнозувати наслідки своїх дій, щоб надії і сподівання Матері збулися. Інакше!… Людина-руйнівник — як це звучить? А мабуть, саме такими постаємо ми в очах Ока!

— Вибирав би висловлення, — з кислою міною промовив Бассард. — З експедицією Момми треба ще розібратися, а то ми полюбляємо чіпляти ярлики. Порушив інструкцію — хижак! Посилив вимогливість — егоїст!

Богданов і Йос перезирнулися.

— У Станіславових словах, звичайно, чимало патетики, — сказав Морозов, підморгнувши Томаху, — але багато в чому його міркування справедливі. Отже, Керрі, на вашу думку, немає приводу для тривоги?

— Приводу нема, і він водночас є, — подумавши, сказав Керрі Йос. — Поза сумнівом, людству зовні ніщо не загрожує. Тому приводу для тривоги такого масштабу немає. Око в делікатній формі попередило нас про згубність перенесення минулого досвіду насильства над природою, згубність експорту байдужості, кажучи словами Томаха. Тут привід для тривоги вже є. Він — у нас самих, у нашому ставленні до всього, чого торкається людська рука.

— Схоластика, — сердито кинув Бассард. — Психологічні етюди. Може, і немає ніякого Ока, а всі ці ваші “вияви його діяльності” не що інше, як непізнані явища неживої природи, фантазія якої, на відміну від нашої, безмежна.

— Таке вже висловлювалось, — відповів Томах. — Мені більше подобається ідея глобального галактичного поля совісті. Все, що ми, люди, робимо, відбувається в космосі і зворотним зв’язком повертається до нас у вигляді тих самих “психологічних етюдів”, про які ви так зневажливо відгукнулися; повертається як нагадування: не можна бути байдужим до наслідків своїх дій і вчинків, дуже часто ми втрачаємо найцінніші якості душі; не можна бути байдужим до чужого болю, бо тоді в кінцевому підсумку ми стаємо байдужими до самих себе.

Бассард посміхнувся,

— Ти, Станіславе, зі своєю “теорією байдужості” стаєш в управлінні притчею во язиціх.

— А знаєте, Генрі, — сказав Спенсер і теж посміхнувся, — я з вами не погоджусь. Чи