Простір неспокою - Василь Головачов

Помовчали.

— Не подобається мені тут! — сказав стурбовано Томах. — Не знаю чому, але не подобається.

Гната теж охопило гнітюче передчуття тривоги.

І тут справді-таки щось сталося. Гнат не збагнув одразу, що просто припинилося двигтіння грунту і вщух глухий рокіт — єдиний звук о цій чи то нічній, чи то денній порі на планеті.

— Не забудьте про зйомку, — попередив Богданов, поправляючи об’єктив відеокамери, вмонтованої в скафандр. — І запам’ятайте оте кільце… На випадок… ускладнень.

— Гадаєш, доведеться тікати?

— Хтозна. Давайте пройдемося трохи, до найближчого айсберга, чи що, і повернемося.

Вони рушили до брили завбільшки з шестиповерховий будинок. Та не встигли зробити й сотні кроків, як зненацька з-за обрію зметнулася дугою довга іскра і спалахнула в небі сліпучим голубим факелом. Усі предмети на рівнині виступили чітко й рельєфно, кинувши від себе вугільно-чорні тіні. Лише загадкові масиви так і лишилися невиразно бовваніти, неначе застиглі клуби диму.

З-за горизонту вихопилася ще одна іскра, потім ще. І тієї ж миті з димоподібних мас вихлюпнулися ручаї рідкого полум’я і, звиваючись, стрімко попливли до білих айсбергів.

По нервах людей ніби щось ударило — сильно, боляче.

Ручаї досягли брил, і ті раптом заворушилися, почали тріскатись, огортатися білою парою.

— Ходімо назад, — скомандував Богданов. — Інакше ризикуємо стати мішенями.

Мовби у відповідь на його слова із густої пітьми, окантованої далеким фіолетовим світінням небосхилу, вихопився сріблястий струмок і побіг до рятувальників.

— Не зупинятися, — наказав Богданов. — Мерщій на пагорб!

Троє вмить опинилися біля виходу — червоне кільце справно вказало дорогу до тамбура.

Богданов терпляче дочекався, поки струмок перетне ті кількасот метрів від своєї хмароподібної оселі до людей, ввімкнув прожектор. Яскравий’ клин світла впав на струмок, і той різко уповільнив свій плин. Микита вимкнув прожектор, трохи зачекав і знову ввімкнув.

Струмок наче сахнувся назад і зненацька спалахнув по-справжньому! Все навколо осяялось мерехтливим світлом. У бурому диму пролунали два глухих удари, заколивався грунт, і люди побачили, як з пітьми на них спочатку повільно, потім дедалі швидше покотився безформний вал. Біль у голові посилився, по нервах ніби стьобнули батогом!

— Микито! — крикнув Томах, але Богданов не став очікувати нових сюрпризів і метнувся назад.

Усі побігли за ним. Перевели дух лише на матово-чорній поверхні колодязя, в центрі якого затишно світилась габаритними вогнями башта модуля.

— Тиша і спокій. — відсапавшись, сказав Томах.

У рубці роздяглися, мовчки поїли, пильно поглядаючи один на одного.

— Що далі? — спитав нарешті Богданов за звичкою скоріше сам себе, аніж інших. — Ми надто мало побачили…

— Що правда, то правда, — погодився Томах. — І щось зрозуміти з отого побаченого важко.

— Треба знову йти, — озвався Лихолєтов, хоч було видно, що нікуди йти йому не хочеться.

— Доведеться, — кивнув Богданов.

— Тільки тепер напрямок вибиратиму я, — рубонув долонею повітря Станіслав.

Вони знову надягнули важкі балахони, загодя промацавши ефір у радіодіапазоні антенами модуля. Але в ефірі було порожньо й тихо, динаміки лиш кволо потріскували— нечисленні іони проривалися крізь товщу атмосфери.

— Я пропоную сюди… — Томах став біля темно-зеленої стіни.

Богданов не заперечував, і рятувальники майже одночасно ступили в малахітову перегородку, що відділяла тамбур від квадрата. Вони вже розпізнали особливості калейдоскопічної планети: кожен квадрат її мозаїки, очевидно, являв собою обмежений силовими завісами район з різко відмінними від сусідніх життєвими умовами. Люди опинилися в улоговині, всіяній чорними кулями з шипами. Посередині улоговини виднілося чи то озеро, чи то болото: важка, схожа на ртуть рідина по краях була затягнена іржаво-зеленою плівкою.

Чверть години поверхня озера була спокійною, а потім раптом з нього почали виповзати якісь дивовижні гігантські черв’яки, кожен завдовжки з десяток метрів. Судячи з напрямку їхнього руху, наміри цих огидливих створінь були видимо агресивними, і Микита подав рятувальникам знак повертатися. Знайоме яскраво-червоне кільце виходу так само правило людям за орієнтир, і незабаром вони вже стояли на чорній підлозі колодязя, обляпані в зелену твань з голови до ніг.

— Усім митися, — розпорядився Богданов. — Потім ще раз спробуємо…

— Навіщо? Що це дасть? — буркнув Томах. — Неприхильна до нас доля…

— А ми її прихилимо. Треба ж таки дошукатися причини, чого нас закинуто сюди. Чи, може, тобі вже все відомо?

— Що ні, то ні. В одному квадраті мало не згоріли, в другому… — і, не договоривши, Станіслав безнадійно махнув рукою.

Гнатові нараз здалося, що він знайшов розгадку їхньої появи на планеті-“мозаїці”, але думка промайнула і зникла, зосталося лиш почуття досади й жалю.

Переодягатися не стали, тільки почистили в коридорних фільтрах модуля скафандри. Поспішали: на огляд решти двох квадратів відпустили собі півгодини.

— Білий чи зелений? — запитав Богданов у рятувальників, коли вони вже зійшли з модуля на дно колодязя.

— Мене чомусь тягне в зелений, — зізнався Томах. — Погляньте: стіна ця світліша від тієї, крізь яку ми вийшли перед цим.

Богданов кивнув, і люди сміливо ступили у нову запону, не відаючи, який сюрприз піднесе їм Його Величність Випадок.