Простір неспокою - Василь Головачов

Табір бази, розташований на рівному місці, займав площу з добрий гектар. З усіх боків його оточував ліс, хоч у смузі двохсот метрів від межі табору не росло жодного дерева.

— Ви навіщо дерева біля бази повирубували? — запитав у Влада Гнат.

— Мусили вирубати, — відповів той. — Мімікрозаври…

— Про мімікрозаврів ми начулися, — втрутився у розмову Томах. — Побачити б…

— Побачите… — якось загадково відповів Влад.

Танк легко зрушив з місця і, здіймаючи голубу куряву, запетляв між деревами. Станіслав, який вів машину, трохи загаявся і мало не налетів на одне з них. Влад запропонував:

— Може, я поведу? Я знаю місцевість…

Томах зиркнув на Богданова, і той ствердно кивнув. Влад упевнено надів на зап’ястя кільця біоманіпуляторів.

“Мастиф”, оминувши пасмо невисоких пагорбів, порослих лісом (дерева нагадували земні мангри: короткий товстий стовбур спирався на безліч ніг — коріння — і пускав угору пучок таких же рук — гілля, тож якби дерево можна було перевернути, воно ніскільки не змінило б свого вигляду), виїхав у річкову долину, проплив трохи по воді й вибрався на суходіл.

Береги річки густо поросли лишайником, що своїм кольором скидався на скипілу кров; серед цих товстих “ковдр” та “подушечок” де-не-де виднілися оранжеві язики полум’я.

— Квіти? — спитав Гнат у Влада, показуючи на вогні.

— Ми назвали їх полум’яниками, — озирнувшись, відповів той. — Гарні вони лише здалеку. Досить таку квітку зірвати, як вона почне виділяти жахливий сморід…

Не встиг Влад доказати, як найближче від “Мастифа” дерево раптом вирвало коріння з грунту і простерло до танка своє страпате гілля.

Влад зупинив машину і глянув на пасажирів. Ті завмерли.

“Дерево” обхопило танк з усіх боків, трясучи й розхитуючи.

Влад увімкнув захисне поле, і “дерево” сахнулося від машини, кинулося в річку, ревучи й завиваючи.

— Ось вам і мімікрозавр, — з посмішкою сказав Влад.

— Симпатичний, — буркнув Бруно.

“Мастиф” заглибився в ліс. Дерева стояли тут грубезні, діркасті й дуплаві. Світло-голубі при корінні, вони що вище, то більше темніли, а у верховітті були зовсім чорними. Під ними лежали чорні зморщені плоди з колючками.

— Каштани! — зраділо вигукнув Лихолєтов.

— Точно, — не обертаючись, потвердив Влад. — Ми їх так і нарекли: каштани Тріаса.

За півгодини Влад, розгублено роззираючись, зупинив машину біля “мангрів”.

Богданов поворушився в кріслі.

— Приїхали?

— Приїхати приїхали, тільки “дзеркал” чомусь не видно.

— А хіба тут не працюють ваші групи? — поцікавився Томах.

— Вже ні. Це місце ми покинули тиждень тому. Одне “дзеркало” було вмонтоване у стовбур лабіринтопода, — Влад показав на найбільше дерево. — А друге висіло просто в повітрі. А зараз — нічого.

— Завів, Іван Сусанін! І ми добрі: треба було зразу спитати, куди їдемо, а то тільки час згаяли.

— Але ж вони були, чесне слово! — Влад зашарівся.

— Ми віримо, — зітхнув Богданов. — Та річ у тім, що “дзеркала” з’являються лише там, де є люди. Ви пішли звідси, зникли й вони. Тепер “дзеркала”, мабуть, треба шука’ти десь поблизу бази, на новому місці. Доведеться повертатись. А де працюють ваші групи?

— У різних місцях. На нашому материку три: біологічна і дві — планетологи. На плато Спокою загубилися саме біологи. А на другому материку чотири групи: атмосферники, океанологи, біологи та планетоморфологи. Всі групи автономні, мають “Мастифи”, пересувні реактори та інструментальні бункери. До найближчої — сімдесят кілометрів.

За годину рятувальники повернулися на базу, об’їхали її і виявили двоє “дзеркал”. Одне було сховане на стовбурі пологого лабіринтопода, друге — в перистому чагарнику.

Момма тільки мугикнув, вислухавши гостей, а його заступник Зотов не приховував задоволення: неподалік від табору працювати було зручніше й безпечніше.

Рятувальники вивантажили апаратуру і, розділившись на дві групи, заходилися досліджувати “дзеркала”.

До вечора першого дня стало відомо, що “дзеркала” точнісінько такі ж, як і на Шемалі. ТФ-трасери двічі фіксували відлуння хвильових передач: “дзеркала” справно передавали нагромаджену інформацію невідомому Оку. Однак визначити напрямок передач не вдалося, не допомогли ні розроблені спеціалістами методи ТФ-пеленгації, ні надчутливі датчики.

Гнат працював у парі з Бруно на трасерах: обидва добре розумілися на ТФ-апаратурі, знали її плюси й мінуси. Інші експерти техсектора під орудою Романенка вивчали фізичні властивості “дзеркал”, спектральний розподіл випромінювань і щільність полів біля цих об’єктів.

Відколи рятувальники повернулися на базу, горгони жодного разу не турбували їх, лише якось приповз мімікрозавр, але й той, ніби засоромившись свого грізного вигляду, поволікся в хащі.

— Моторошне затишшя, — наче аж скрушно мовив Влад до Богданова. — Вимерли ці звірюки, чи що? То носа не могли виткнути через усе це відьомське поріддя, а тепер тихо, як у вусі.

Богданов подивився на бузкове, з купками хмарин небо.

— Так, — кивнув він. — Дивно. Якщо не сказати більше.

А за кілька хвилин по тому, немов почувши цю розмову, з лісу вистрибнула горгона. Й одразу завила сирена сторожового автомата.

— Усі в танк! — наказав Влад, хапаючись за “універсал”.