Українська література » Фантастика » У безодні - Герберт Уеллс

У безодні - Герберт Уеллс

Читаємо онлайн У безодні - Герберт Уеллс
інакше. Сталося це тиждень тому. Тепер, згадуючи про той випадок, я відчуваю пекучі докори сумління. Я був із Геркером та Ралфсом. Розумієш, тепер уже не секрет, що я мав розмову з Геркером. Ми обідали у Фробішера й побалакали тоді по щирості. Питання про мою участь у новому кабінеті міністрів було ще відкрите. Так, так, тепер усе вирішено. Говорити про це поки що не варто, але мені нема чого приховувати щось від тебе… Дякую, дякую! Та дай же я докажу свою історію.

Отже, того вечора справа була ще під великим знаком питання. Становище моє виявилося дуже делікатним. Я згорав від нетерпіння почути від Геркера деякі відомості, але мені весь час заважав Ралфс. Я зі шкури пнувся, щоб підтримати легку, невимушену розмову, не пов’язану безпосередньо з тим, що мене цікавило. Інакше я не міг. Подальша поведінка Ралфса довела, що я остерігався його зовсім не даремно… Я знав, що Ралфс попрощається з нами, коли проминемо Кенсінгтон-Хай-стріт, отоді я й ошелешу Геркера своєю несподіваною відвертістю. Часом мусиш вдаватися до таких маленьких хитрощів… І раптом далеко попереду знов замріла стіна й двері…

Розмовляючи, ми пройшли повз двері. Я не зупинився. І досі бачу на білій стіні чіткий профіль Геркера, його насунутий аж на чоло циліндр, під ним чималий ніс і складки кашне. За його тінню на стіні повільно пропливли наші з Ралфсом.

Я пройшов від дверей за якихось дюймів двадцять. “А що, коли зараз попрощатися з ними й увійти в ці двері?” — спитав я сам себе. Але ж так кортіло поговорити з Геркером!

У голові в мене був цілий клубок проблем, і я так і не відповів на своє запитання. “Вони ще подумають, що я з’їхав з глузду, — подумалось мені. — Ну, скажімо, зараз я візьму й зникну… “Загадкове зникнення видатного політичного діяча!..” І це мене переконало. В ту критичну хвилину мою свідомість скували численні світські умовності й ділові міркування.

Воллес сумно всміхнувся й тихо промовив:

— І ось я тут!.. Я тут! — повторив він. — Я не скористався своєю можливістю! Тричі в цьому році мені траплялася нагода ввійти в ті двері — двері, що ведуть у світ спокою, втіхи, незрівнянної краси й доброти, незнаної жодній людині на землі. Я відмовився від цього, і все зникло…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю. Знаю. Тепер мені залишається тільки триматися за те, що так владно скувало мою волю тоді, коли настав мій час. Ось ти кажеш, нібито я досяг успіху й мені багато хто заздрить… Так, я досяг успіху. Але ж це — вульгарна, нудна, дешева омана… — Промовивши це, Воллес щосили стис у великій руці волоський горіх, роздушив його й простяг мені. — Ось він, мій успіх!

Я хочу сказати тобі одну річ, Редмонде. Думка про цю втрату пригнічує мене. Вже два чи, власне, навіть два з половиною місяці я майже нічого не роблю, хіба що тільки виконую найнеобхідніші обов’язки. Душа моя сповнена безутішної туги. Вночі, коли менше ризику, що мене побачать і впізнають, я виходжу з дому й блукаю містом. Так. Цікаво, що подумають люди, коли довідаються… Член кабінету міністрів, високий керівник найважливішого департаменту блукає сам… убитий горем… мало не вголос оплакуючи якісь двері, сад…

4

І досі бачу перед собою бліде обличчя Воллеса, його очі з чужим мені, похмурим блиском. Сьогодні ввечері його образ постає в моїй пам’яті особливо виразно. У вухах ще бринить його голос, я ще чую його розповідь, а поруч на канапі лежить вчорашній номер “Вестмінстер гезет” з повідомленням про його смерть. Сьогодні в клубі за сніданком тільки про це й розмов було. Ми не могли думати ні про що інше.

Його тіло знайшли вчора рано-вранці у глибокій ямі неподалік від Східно-Кенсінгтонського вокзалу. То була одна з двох траншей, викопаних у зв’язку з розширенням залізниці на південь. Щоб у траншеї не впав котрийсь перехожий, їх обнесли тимчасовим парканом з невеликими дверима для робітників. Внаслідок непорозуміння між двома десятниками ті двері залишились на ніч незамкнені, й у них і ввійшов Воллес.

Усе нові запитання й загадки зринають у мене.

Очевидно, того вечора Воллес повертався з парламенту пішки — під час останньої сесії він часто ходив додому сам. Я добре уявляю собі його темну, заглиблену в думки постать на нічних безлюдних вулицях. Може, в блідому світлі привокзальних електричних ліхтарів грубий дощаний паркан здався йому білою стіною? І ті фатальні незамкнені двері знову збудили в ньому спогад?..

Та й чи були зрештою коли-небудь ті зелені двері в білій стіні взагалі?

Не знаю. Я переказав цю історію так, як почув її від Воллеса. Часом мені здається, що Воллес усього лише став випадковою жертвою збігу обставин, внаслідок якого своєрідні галюцинації завели його в легковажно покинуті незамкненими двері. Однак я зовсім не певен, що це було саме так. Я, мабуть, видамся вам забобонним, навіть нерозважливим — думайте про мене що завгодно, але я майже переконаний, що Воллес справді мав надприродний хист, якесь особливе — не знаю, як його й назвати, — відчуття, і воно в образі стіни й дверей навіювало йому ілюзію таємничого й незбагненного виходу в інший, надзвичайно прекрасний світ. У кожному разі, скажете ви, Воллес виявився кінець кінцем обманутим. Та чи справді це так? Тут ви підступаєте до заповітної таїни таких великих мрійників, як Воллес, людей, наділених даром фантазера й провидця. Довколишній світ здається нам простим і звичайним, ми бачимо тільки паркан і яму. В світлі буденних наших уявлень нам здається, ніби Воллес нерозсудливо ступив у небезпечну пітьму, назустріч смерті.

Та чи це він бачив перед собою?

ЯК МОЯ МАТУСЯ СХОДИЛА НА ПІК СМЕРТІ

Розповідаючи про свій перший аероплан і польоти на ньому, я, здається, вже згадував, що в Арозі я поставив своєрідний рекорд: за три дні тричі падав у льодовикові розколини. Було це ще до того, як зі мною пішла в гори моя матуся. Коли вона приїхала, я зразу помітив, що вигляд у неї стривожений, стомлений, навіть змучений. І ось, щоб звільнити стареньку від готельної метушні та надокучливих пліток, я спакував її саму та два ранці й вирушив на північ у тривалу, веселу й оздоровчу прогулянку. Однак поблизу Снійоха у матусі вискочив на нозі пухир, і нам довелося зупинитись у готелі “Магенруе”. Матуся поривалася

Відгуки про книгу У безодні - Герберт Уеллс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: