У безодні - Герберт Уеллс
Він замислено звів на мене очі.
— Я тоді, звісно, ще не знав, що ті двері можна знайти не завжди. У школярів-бо уява обмежена. Мабуть, мене страх як тішила думка про те, що сад поруч і я знаю до нього дорогу. Але мене тягло до школи. Здається, того ранку я був украй збуджений, неуважний, бо все намагався пригадати тих прекрасних незнайомців, яких мав невдовзі побачити. Дивно, звичайно, але я ні на мить не сумнівався, що вони будуть мені раді… Так, того ранку я думав про сад, мабуть, як про чарівний куточок, де можна відпочити після напружених уроків.
Але того дня я туди так і не пішов. А назавтра був передсвятковий день, і це, певно, теж завадило мені вибратися з дому. Можливо, також, мене покарали за неуважність, дали якусь роботу, і в мене не вистачило часу, щоб піти кружним шляхом. Не знаю. Знаю тільки, що на той час зачарований сад уже заполонив усю мою увагу, і мовчати про свою таємницю далі я не міг.
Я поділився нею з одним хлопцем, схожим на тхора. Стривай, яке ж у нього було прізвище?.. Ми ще прозивали його Випивакою.
— Малий Гопкінс, — підказав я.
— Атож, Гопкінс. Мені не дуже й хотілося йому розповідати. Я відчував, що робити цього не слід, і все ж розповів. Частину шляху зі школи додому ми йшли разом. Гопкінс любив почесати язика, якби ми не почали розмови про зачарований сад, то однаково теревенили б про щось інше, а думати про щось інше, крім дверей і саду, мені було просто нестерпно. Тож я і проговорився.
А Гопкінс узяв і розповів про мою таємницю всім. Другого дня мене обступило на перерві з півдесятка старших хлопців. Вони дражнилися з мене, і водночас їм кортіло почути більше про мій сад. Був серед них і отой здоровило Фоусет — пригадуєш? — і Карнебі, й Марлі Рейнолдс… А тебе серед них часом не було? Та ні, я б запам’ятав, якби й ти там був…
Важко збагнути хлоп’ячу душу. Я розумів, що роблю негарно, й був сам собі огидний, а проте мене тішила увага таких великих хлопців. Пригадую, особливо приємно було, коли мене похвалив Кроушоу. Ти пам’ятаєш Кроушоу-старшого? Він сказав, що йому ще не доводилося чути такої цікавої брехні. Але я, розповідаючи про свою, по суті, священну таємницю, заразом відчував у душі нестерпний сором. А той гад Фоусет навіть дозволяв собі жарти на адресу дівчини в зеленому…
Згадавши про свій пекучий сором, Воллес навіть стишив голос.
— Я вдав, ніби нічого не почув, — провадив він. — А тоді Карнебі раптом обізвав мене “малим брехунцем” і завів зі мною суперечку, коли я заявив, що все це правда. Я сказав, що знаю, де зелені двері, й за десять хвилин можу всіх туди провести. Тут Карнебі вдав, мовби такий обурений — куди твоє діло, і заявив, що коли я не доведу правдивість своїх слів, то він мене провчить. Тобі Карнебі ніколи не викручував рук? Якщо викручував, то ти, мабуть, зрозумієш, як у мене було на душі. Я дав слово честі, що сказав правду. Тоді в нас у школі нікому було заступитися перед Карнебі за малюка. Правда, Кроушоу спробував був роззявити рота, але Карнебі вже завівся. Я так розхвилювався — вуха горять, аж страшнувато стало. Одне слово, дурний малюк, та й годі. Закінчилося все тим, що я, замість піти на пошуки чарівного саду самому, повів за собою весь гурт. Іду я попереду, лице пашить, вуха палають, в очах ріже, а в душі — біль і сором. А за мною сунуть шестеро моїх однокашників, і всі згорають від цікавості, глузують, погрожують…
Але ми, звісно, не побачили ні білої стіни, ні зелених дверей…
— Тобто…
— Тобто я нічого не знайшов. Я так хотів знайти, але не зміг…
І згодом, коли я ходив сам, ні стіни, ні дверей мені не щастило знайти. Жодного разу. Тепер мені здається, що я шукав ті двері й стіну всі свої шкільні роки, але так і не знайшов. Ніколи…
— А хлопці — вони над тобою збиткувалися?
— Жахливо! За відверту брехню Карнебі вчинив наді мною самосуд. Пригадую, як я пробрався додому й тайкома, щоб ніхто не побачив моїх сліз, прослизнув до себе нагору. Отак, схлипуючи, я й заснув, але плакав я не через те, що мене скривдив Карнебі, ні. Я плакав за садом, де мріяв гуляти лагідними надвечір’ями, за привітними, ніжними жінками, за товаришами, що мене там чекали, за грою, яку знов сподівався вивчити, — за тією чудовою забутою грою…
Я не мав сумніву, що коли б тоді не розповів був… Важкі часи настали потім для мене… Вночі я плакав, а вдень ходив сам не свій. Цілих два семестри я в школі байдикував і діставав погані оцінки. Може, пригадуєш? Ну звісно, пригадуєш! Ти залишив мене позаду в математиці, і це змусило мене знов узятися за зубріння.
3
Якийсь час мій товариш мовчки дивився на червоне полум’я в каміні. А тоді заговорив далі:
— До сімнадцяти років тих дверей я не бачив. Але потім щастя усміхнулося мені втретє… Я саме зібрався був на вокзал Паддінгтон, щоб поїхати до Оксфорда на вступний іспит. Це було скороминуще видіння. Я сидів на екіпажі, нахилившись уперед, покурював сигарету і вважав себе, певна річ, світською людиною