У безодні - Герберт Уеллс
І раптом, сказав він, його охопило незбагненне хвилювання. Боячись знов потрапити в полон вагань, Лайонел кинувся бігти, рішуче простяг руку, штовхнув зелені двері, переступив поріг, і двері за ним причинилися. Так за одну мить він опинився в саду, і видіння того саду вже не покидали його ціле життя.
Воллесу було дуже важко розповідати мені про свої враження від саду.
— В самому повітрі там було щось п’янке, воно сповнювало мене відчуттям легкості, втіхи й щастя. Все довкруг світилося чистими, ніжними, чарівно-осяйними барвами. Щойно входиш до саду, і тебе враз полонить відчуття неймовірної радості. Так буває на душі в людини дуже рідко — тільки коли вона молода, весела й задоволена життям. І все там було прекрасне…
Воллес замислився, а тоді повів далі.
— Річ у тім, — промовив він нерішуче, немовби його раптом щось збило з пантелику, — що там були дві великі пантери… Атож, дві плямисті пантери. І я їх зовсім не злякався. Ті два величезні пухнасті звірі гралися м’ячем на широкій і довгій алеї, обрамленій обабіч мармуром і обсадженій квітами. Потім одна з пантер подивилася в мій бік — трохи дивно, як мені здалося, — й рушила до мене. Підійшла, лагідно потерлася м’яким округлим вухом об мою простягнену руку й замуркотіла. Кажу ж тобі, то був зачарований сад. Я певен. Який завбільшки? О, він розлягався на всі боки, йому не було кінця-краю. А вдалині, пригадую, височіли пагорби. Хтозна, куди раптом дівся Західний Кенсінгтон. А на душі в мене було так, ніби я нарешті повернувся додому.
Ти знаєш, тієї самої миті, як двері за мною причинились, я забув і про встелену опалим листям кінських каштанів вулицю з її кебами та фургонами, і про дисципліну та необхідність іти додому, забув про всі свої вагання й страхи, про розсудливість, забув про все-все. Одна лиш мить — і ось я вже зовсім в іншому світі, навдивовиж веселий, життєрадісний, щасливий хлопчик. Це був строкатий, розмаїтий світ, повитий яскравим, теплим, м’яким світлом; у повітрі розливалася тиха ясна радість, а в небесній блакиті пливли легенькі, пройняті сонцем хмарки. Перед моїми очима звабливо тяглась ота широка довга алея, обабіч якої буйно цвіли на дбайливо доглянутих, хоч у саду нікого й не видно було, клумбах квіти. А поруч зі мною ступали дві великі пантери. Я сміливо поклав свої маленькі ручки на їхню м’яку шерсть, погляджував їм округлі вуха, чухав за вухами, бавився з ними. Здавалося, вони вітали моє повернення додому. Мене й самого не полишала глибока радість від того, що я нарешті вдома, й коли на алеї раптом з’явилася висока вродлива дівчина, усмішкою рушила мені назустріч і сказала: “Здрастуй!” — а тоді підняла мене, поцілувала, знов поставила на землю й повела за руку, це мене анітрохи не здивувало, а навпаки, дуже потішило, немовби так і мало бути, й ніби нагадало про щасливі хвилини, що якимсь дивним чином випали були з моєї пам’яті. Пригадую широкі червоні сходи, що проглядали крізь зарості козолисту; ми вийшли ними на іншу широку алею, вздовж якої росли старезні тінисті дерева. А поміж тих дерев із потрісканою червоною корою — уявляєш?! — виднілися мармурові пам’ятники та скульптури, й повсюди сиділи приручені, дуже лагідні білі голуби.
Позираючи вниз, моя подруга повела мене тією прохолодною алеєю. Я й досі пам’ятаю м’які риси ЇЇ ніжного, доброго обличчя з тонко окресленим підборіддям. Тихим, приємним голосом вона про щось мене розпитувала й розповідала, я певен, щось дуже втішне, але що саме, я так ніколи й не пригадав… Зненацька рудувато-бура мавпочка-капуцин, надзвичайно чистенька, з добрими карими очима, злізла до нас із дерева й побігла поруч зі мною, поглядаючи на мене й шкірячи зуби, а тоді навіть скочила мені на плече. Отак ми втрьох і йшли, задоволені й щасливі.
Воллес примовк.
— Розповідай, — озвався я.
— На пам’ять спливають усілякі дрібниці. Ми проминули старого чоловіка — він сидів, задумавшись, у затінку під лаврами. Далі пригадую цілу зграю веселих довгохвостих папуг. Нарешті широка алея привела нас до великого прохолодного палацу, де було безліч гарних водограїв та інших чудових речей — всього, чого лиш душа забажає. Побачив я там і багатьох людей; одні з них і досі виразно стоять у мене перед очима, інші запам’яталися туманніше. Але всі вони були гарні й добрі. Якимсь незбагненним чином я зразу відчув, що ті люди прихильні до мене, раді мені, і їхня поведінка, ніжні їхні руки, доброзичливі лагідні очі — все це сповнило мене радістю. Ось так…
На хвилю Воллес замислився.
— Зустрів я там і друзів дитинства. Для мене, самотнього малого хлопчика, це була велика втіха. Вони гралися в прекрасні ігри на порослому травою лужку; там ще стояв обсаджений квітами сонячний годинник. Ті ігри нас міцно здружили… Та хоч як дивно, а далі в моїй пам’яті прогалина. Я не пригадую, в які саме ігри ми грали. І ніколи не міг пригадати. Згодом, ще в дитинстві, я годинами, нерідко проливаючи сльози, намагався відновити в пам’яті щасливі ті хвилини. Хотілося ще раз пограти у себе в дитячій кімнаті в ті ігри. Де там! Все, що мені вдалося збудити в своїй пам’яті, — це відчуття щастя і образи двох любих мені товаришів, які найчастіше гралися зі мною… Потім з’явилася засмучена чорноволоса жінка з серйозним блідим обличчям і мрійливими очима, в м’якій довгій сукні блідо-пурпурового кольору і з книжкою в руках. Вона знаком підкликала мене і повела з собою до галереї над залою. Товариші неохоче відпустили мене, кинули гратися й дивилися мені вслід. “Приходь! — гукали вони. — Скоріше приходь!” Я зазирнув в очі жінки, але вона не звертала на моїх товаришів ніякої уваги. Обличчя в неї було спокійне, серйозне. Вона підвела мене до лави на галереї, сіла й поклала на коліна книжку, а я став поруч, збираючись заглянути до тієї книжки. Сторінки розгорнулися. Жінка показувала мені, а я зачудовано розглядав на живих сторінках самого себе. То була розповідь про мене, я бачив усе, що сталося зі мною від дня мого народження…
Розумієш, я спостерігав і дивом дивувався, бо на сторінках книжки були не
