У безодні - Герберт Уеллс
Тепер я бачив уже мало, бо вся голова в мене була заліплена снігом — з-під нього стриміли тільки мої ноги. Одне слово, така собі напівсидяча поза. Зненацька я полетів повільніше, потім знову швидше, об щось легенько вдарився, тоді вдарився дужче, вдарився ще раз, і ще й нарешті завмер. Я лежав під снігом, до того ж на боку — на праве плече мені налягла важка снігова брила.
Хвилю я сидів нерухомо, щасливий, що все це скінчилось. І раптом у мене прокинулася тривога: а що ж із матусею? І я почав виборсуватися з-під снігу. Було це не так просто, як може здатися: сніг — місцями твердий, місцями м’який — перетворився на своєрідну гігантську губку, і я, розлютившись, гріб руками й лаявся на всі заставки, поки нарешті домігся свого. Я виліз із-під снігу й побачив, що стою на краю величезної кучугури, зовсім поруч із верхів’ям льодовика Магенруе. А вгорі, праворуч від льодовика й ближче до протилежного схилу, у величезній сніжці, що розпалася навпіл, ворушиться ніби якась чорна мурашка.
Я склав руки рупором і закричав, як умів, посольському: “Іо-іодель-ді!” А тоді бачу — матуся махає мені рукою!
Добирався я до неї добрих хвилин двадцять. Не забуваючи про свій потяг до розколин, я обходив кожну з них десятою дорогою. І коли до матусі залишалося вже кілька кроків, я побачив, що обличчя в неї стривожене.
— Що ти зробив з провідниками? — запитала вона.
— У них важка ноша, — відповів я. — Вони спускаються іншим шляхом. А тобі сподобався цей спуск?
— Не дуже, любий, — сказала матуся. — Та скоро я, здається, звикну до всього. А якою дорогою ми підемо далі?
Я вирішив, що краще нам пошукати стежку через бергшрунд, — якщо не помиляюся, це називають так, — а звідти вибратися на скелі зі східного боку глетчера.
Подолавши цей шлях, ми вже без перешкод спустилися просто до готелю.
Коли ми повернулися, нас зустріли з такою заздрістю й недоброзичливістю, якої я не бачив ні доти, ні потім. Спершу альпіністи спробували довести, що до вершини ми так і не дісталися. Та коли матуся подала свій гордий голосок, вони облишили свою образливу спробу. До того ж у нас були свідки — провідники та носії (вони, правда, все ще спускалися). Коли мешканці готелю спитали про них, я сказав:
— Вони користуються вашими методами і з’являться, мабуть, завтра вранці або й пізніше.
Це моїх співрозмовників не втішило… Я заявив, що поставив рекорд. А вони відповіли, що я вдався до незаконного прийому.
— Якщо я вважаю, — казав я, — що для спуску можна скористатися сніговим обвалом, то яке діло до цього вам? Спершу ви заявили, нібито ми з матусею на ту кляту гору не виліземо, а коли нам це вдалося, вигадуєте тисячу правил, щоб перекреслити наш успіх. На другий раз ви, чого доброго, ще заявите, що ковзати взагалі заборонено. Я поставив рекорд, ви добре знаєте, і саме це страшенно вас дратує. Просто ви, шановні добродії, ніякого біса не тямите в тому, що робите! А є дуже зручний і швидкий спосіб спускатися згори, і вам би слід про це знати!..
— Але ж у вас був один шанс із тисячі повернутися назад живими!
— Дурниці! Так можуть любісінько спускатися всі. Крім педантів, звісно. А вам, шановні мої, раджу потренуватися падати зі скель у сніг. Це дуже легко. І ніякої тобі небезпеки, коли знаєш, що й до чого.
— Послухайте, юначе, — мовив остаркуватий молодик із сивою борідкою, — ви, бачу, ніяк не візьмете втямки, що чудом залишилися з цією жінкою живі!..
— Все це гола теорія! — урвав я його. — Я взагалі не розумію, шановні, чого ви припхалися до Швейцарії?! Бувши вами, я придумав би якусь гру під назвою “Альпініст” і підраховував, у кого скільки очок. Одначе ти стомилася, матусю. Тобі зараз треба поїсти гаряченького й лягти в теплу постіль. Я не будитиму тебе днів два.
Яка ж нестерпна людям чужа оригінальність!
КРИШТАЛЕВЕ ЯЙЦЕ
Ще рік тому на околиці Севендайєлса стояла маленька закіптюжена крамничка з вивіскою, де вибляклими жовтими літерами було написано: “К. Кейв, природодослідник і продавець раритетів”. Вітрина крамнички була захаращена розмаїтими диковинками. Чого тут тільки не було: кілька слонячих бивнів, неповний набір шахових фігур, чотки, зброя, повна скринька скляних очей, два тигрячі черепи та один людський, кілька поїдених міллю мавпячих опудал (одне з лампою в руках), старовинна шафка, два-три засиджених мухами страусячих яйця, трохи рибальського начиння і неймовірно брудний порожній акваріум. На той час, до якого відноситься наша оповідь, там був іще чималий шмат кришталю, виточений у формі яйця й відшліфований до блиску. На це кришталеве яйце якраз і дивилися двоє, що стояли надворі перед вітриною: високий худорлявий пастор і смаглявий чорнобородий молодик у костюмі скромного крою. Смаглявий молодик щось говорив, жваво жестикулюючи; здавалося, він умовляє свого супутника придбати цю річ.
Поки обоє отак розмовляли, із задніх дверей у приміщення крамнички вийшов містер Кейв, коливаючи бородою: він дожовував хліб з маслом, допіру попивши чаю. Побачивши цих людей і простеживши, на яку річ спрямовані їхні погляди, господар крамнички враз зажурився. Озирнувшись винувато через плече, він тихо причинив за собою двері. Містер Кейв був маленький дідок із блідим обличчям, дивовижними водянисто-голубими очима й бруднувато-сивим волоссям; голубий сюртук на ньому був добряче поношений, циліндр старезний, пантофлі на ногах із стоптаними підборами. Він вичікувально стежив, до чого договоряться ті двоє. Тоді пастор сягнув рукою до кишені штанів, глянув, скільки у нього в жмені дрібняків, і мило усміхнувся, показавши зуби. Коли обидва зайшли до крамнички, містер Кейв начебто й зовсім занепав духом.
Пастор мало не з порога просто запитав, скільки коштує кришталеве яйце. Містер Кейв озирнувся стурбовано на двері, що вели до житла, й відповів: п’ять фунтів. Пастор, звертаючись одночасно і до свого супутника, й
