Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко
Що ж до правил, то я чув, ніби в Манілі чи в Барселоні грають узагалі без обмеження часу, так що гравці б’ються і калічать один одного, аж поки всі бігуни тієї чи тієї команди будуть виведені з ладу і вже не зможуть здобувати очки. Немає сумніву, що це правило скоро дійде й до нас. Розповідали мені також про матчі з ролерболу, в яких обидві команди складалися з чоловіків і жінок, одягнених у костюми, що легко рвалися. Це додавало грі нових емоцій. Безперечно, правила й далі змінюватимуться, аж поки ми почнемо плавати в калюжах крові. І всі ми про це знаємо.
Вже на початку нашого століття я досить успішно грав у ролербол. Завдяки екранам телевізорів, що демонстрували мою навальну гру на полі, я мав тих жінок, яких тільки хотів. І вже за кілька перших років своєї кар’єри заробив стільки грошей, що міг купувати будинки, землі та озера в позаміських зонах, де мають право селитися тільки адміністратори.
Уже, тоді — як, зрештою, і тепер — мої фотографії красувалися на обкладинках усіх великих ілюстрованих журналів. Моє ім’я стало таким відомим, що зробилося мало не синонімом гри, у якій мені не було рівних. Адже це я, Джонатан Е., — єдиний гравець, що пережив так багато матчів цієї гри із смертю.
Від самого початку я грав під егідою Нафтового конгломерату, який згодом став називатись Конгломератом Енергії. І ніколи не залишав команди Х’юстона, яка навчила мене всього, що я вмію, і потім дала мені все, що я маю.
— Як ти себе почуваєш? — питає мене Бартоломей.
Він — головний шеф Конгломерату Енергії, один з наймогутніших людей у світі, проте ставиться до мене як до рідного сина.
— Так собі, — відказую я, і це викликає у нього посмішку.
Він повідомляє мене, що мультибачення готує серію спортивних програм, куди ввійдуть кінофрагменти з моїх найкращих матчів. Ще раз в ефірі прозвучить розповідь про історію мого життя і принагідно буде показано, як Конгломерат Енергії піклується про сиріт і дітей бідняків, забезпечує їх роботою і допомагає зробити кар’єру.
— То ти почуваєш себе не дуже добре? — перепитує Бартоломей.
Я повторюю свою відповідь, не уточнюючи, що саме маю на думці, — боюся, щоб він не розчарувався в мені. Тобто не кажу, що сезон надто довгий, що я стомився, що страждаю від самотності й неусвідомлених прагнень, і це починає серйозно мене непокоїти.
Мій давній приятель Джім Клійтес приїхав до мене на ранчо провести уїк-енд. Мекі, дівчина, з якою я тепер живу, розігріває готові страви. Кулінарними здібностями Мекі похвалитися не може, зате в неї чудові груди, а талія чи не така сама завтовшки, як моє стегно.
Клійтесові недавно присвоєно кваліфікацію судді. В кожному матчі беруть участь два арбітри, які стежать за дотриманням правил, але нікого при цьому не штрафують, і один суддя, в чиї обов’язки входить лише реєстрування очок, здобутих командами. Клійтес сказав, ніби Міжнародний суддівський комітет, членом якого є і він, розглядає пропозиції щодо зміни деяких правил.
— Будеш покараний, якщо всі гравці твоєї команди зможуть випередити тебе. Кара проста — у тебе заберуть шолом.
Хтиві губи Мекі округлюються в майже ідеальну подобу великої літери “О”. Я питаю Клійтеса, який сам колись був бігуном у команді Торонто:
— Що ще? Чи, може, про це заборонено розповідати?
— Інші пропозиції — це зміни в плані скоріше матеріальному. Збільшать винагороду за “зіграні” атаки, а ще виплачуватимуть грошову премію найкращій команді сезону. До речі, щодо сезону — напевне, скоротять щорічні канікули, які нині тривають два місяці. Сам знаєш, глядачі стають дедалі вимогливіші…
Після вечері ми з Клійтесом пішли трохи прогулятись. Джім спитав, чи не треба мені чогось.
— Може, й треба, та от не знаю до пуття, чого саме.
— Тебе щось тривожить? Ти скажи, не крийся, — пильно глянув на мене Клійтес.
Я дивлюся на всіяне зорями небо. Трохи помовчавши, кажу:
— Слухай, Клійте, тобі траплялося думати про смерть, коли ти ще грав?
— Під час матчів — ніколи, — не вагаючись відповів він. — А як покидав поле, тільки про це й думав.
Ми довго мовчимо, милуючись пагорбами, що вимальовуються на обрії.
— На засіданні Комітету, — порушує мовчанку Клійтес, — ми обговорювали ще одне. Передбачається не обмежувати в часі тривалість матчу. Поки що це тільки пропозиція, але внесено її офіційно.
Мені подобаються пагористі краєвиди. Недавно я купив собі новий будинок на околиці Ліона, у Франції, неподалік від славнозвісного стадіону. Там теж пагорби, в яких є щось від техаського краєвиду. Міста і там і тут стали гігантські, жити в них просто неможливо.
— Сам я прихильник обмеження в часі, — веде далі Клійтес. — Хто-хто, а я грав стільки, що добре знаю межі людських можливостей. Ти розумієш, часом мені здається, що я єдиний у Комітеті, хто відстоює ті кілька правил, які ще лишились.
Статистичні дані, що стосуються ролерболу-бойовиська, цікавлять публіку не менше, ніж сама гра. Рекорд здобутих в одному матчі очок — 81. Рекордна швидкість кулі в ту мить, коли її зупинив бігун, — 283 кілометри на годину. Рекордне число гравців, виведених з гри одним роликобіжцем за один матч — 13 (рекорд належить вашому покірному слузі). Рекордна кількість гравців, убитих під час одного матчу — 9 (матч Рим — Чікаго, 4 грудня 2012 року).
Величезні світні табло над полем фіксують усі технічні результати гри і повторюють у відеозапису найкривавіші епізоди бойовиська. Мене ніколи не переставало дивувати те, що мільйони глядачів більше цікавляться статистичними даними, аніж самою грою.
Про це я довідався після масового опитування глядачів, проведеного з ініціативи мультибачення.
Париж.
Перш ніж вирушити на стадіон, де має відбутися вечірній матч, я прогулююсь берегом Сени.
У Франції, як і будь-де, у мене багато вболівальників. Вони вигукують моє ім’я, махають мені руками, заговорюють до моїх охоронців, змушуючи мене ні на мить не забувати, хто я такий, дбати про свій вигляд, вбрання, поведінку.
Мій зріст — 190 сантиметрів, вага — 115 кілограмів, окружність шиї 47 сантиметрів. Зате пальці у мене, як у піаніста, і це дивує всіх, хто мене знає. Я ношу легкий костюм у смужку та крислатий іспанський капелюх. Мені
