Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

Дитина опустила очі, і він помітив у них розчарування. Він спостерігав за дитиною, і тільки тепер йому вперше спало на думку: хлопець це чи дівчина? Худеньке тільце й великі очі могли бути однаково в обох. Він уже й уявити собі не міг, що раніше не знав цієї дитини і що й досі брів би сам-один по шпалах…

Дитина з’явилася того дня, коли він так бажав, щоб його переїхав поїзд. Того дня, коли із заплющеними очима він добрів по шпалах до маленької станції, ліг змучений на лавочку і відпочивав. Коли він відкрив очі, перед ним стояла ця дитина (з очима, опущеними до землі), брудна, з простягнутою до нього рукою, на якій блищав зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню. Дитина стояла непорушно, і в її очах світилось німе запитання.

Тоді він усміхнувся дитині (і вона відповіла йому усмішкою), взяв у неї з долоні камінчик, поклав біля себе на лавочку і сказав, сам’ не знаючи навіщо:

— Давай залишимо його тут, може, колись поїде поїзд.

І відтоді вони ходили вдвох.

Раптом дитина подивилась на Цього, і він зрозумів:, треба йти далі, він не має права показати дитині, що сумнівається.

— Ходімо, підемо далі, поки ще видно.

Дитина встала з пенька й мовчки рушила за ним лісовою стежкою. Вони йшли вже не по шпалах, як колись, йому не хотілося відчувати цю дорогу, що весь час звужувалась, не хотілося, щоб це відчул. а дитина. Та чи змінилося від цього щось? Кого він хоче обдурити? Себе чи дитину? Чи не краще було б і для неї, якби замість слова “неодмінно” він говорив “не знаю”?

Вони проминули мурашник, і він не стримався, вдарив по ньому ногою, вклавши в цей удар усю силу своїх запитань без відповідей, всю надію і втому.

Він рушив далі, та враз відчув — за ним ніхто не йде.

Він обернувся.

Дитина стояла біля зруйнованого мурашника з широко відкритими очима.

— Ходімо, чого ти?

Дитина не чула.

— Ну, йди ж!

Він підбіг до дитини.

— Ходімо далі, що з тобою? — спитав він і поклав руку на плече дитини.

Вона тремтіла.

— Ми їх не знайдемо, вже не знайдемо, — шепотіла вона.

Нічого не розуміючи, він додивився на мурашник. Там не було ніяких ознак руху, не було жодної мурашки;, а зруйнований мурашник був ніби всипаний зеленуватими кристаликами, такими завбільшки, як мурашки. Він щг почув слова дитини:

— Навіть мухи не літають, — сказала вона ледь чутно, ніби чогось боялась.

— Ну, то ходімо вже, ходімо далі, — повторив він теж пошепки, з ніжністю, на яку тільки був здатний тієї миті, тримаючи руку на плечі дитини; раптом він уявив собі, що ця дитина — дівчина (адже тільки в дівчат такі великі очі), тому що це повинна бути жінка.

Він прокинувся: його рука затерпла від пальців аж до плеча, ніби її хтось прив’язав і чимраз дужче затягував вузол. Побачив, що на руці в нього лежить голова дівчини, і витяг руку з-під голови.

Сон у неї неспокійний, подумав він, і це все відтоді, як вони прийшли до цього міста. Та хто ж міг передбачити, що саме тут вони дізнаються правду?

Він обережно повернувся на бік і в світлі зірок оглядав кімнату. Що примусило його вибрати саме цю квартиру? У місті було стільки будинків, чому він видерся аж на тридцять перший поверх тут? Випадок?

З важкою головою він знову перевернувся на спину.

Коли вони прийшли сюди, він хотів здивувати її цією квартирою і прекрасним краєвидом з вікон. Насамперед поприбирав у квартирі, старанно позбирав зеленуваті камінчики і викинув їх, бо не хотів, щоб у неї виникали якісь асоціації, тільки після цього привів її сюди.

Квартира їй сподобалась.

Але через кілька днів він згадав, що один із тих камінчиків лежав на стільці біля столу, на якому був списаний аркуш паперу. Що в ньому було написано? Тоді він тільки переглянув папірець, зібгав і викинув. Але забути про нього не міг.

І навіщо він його читав! Він зітхнув і повернувся на бік, однак цей клапоть паперу (скоріше всього це був уривок листа) не виходив у нього з голови.

“…Так, панове, нарешті мені вдалося розгадати загадку зеленого світіння, що виникало в різних частинах Землі, і дію якого ми добре знаємо.

Щоб я міг пояснити його походження, дозволю собі нагадати ті випадки, які багато років тому схвилювали світ. Тоді на Землі були запеленговані й записані хвилі невідомого походження (що скидались на радіохвилі), які передавалися в різному діапазоні частот. Було ясно, що йшлося про спробу нав’язати контакт із позаземною цивілізацією. Очевидно, ці хвилі передавали з космічного корабля, а чому я так вважаю, ви зараз почуєте.

Тоді в цьому напрямку було послано промені лазера із закодованими математичними формулами як відповідь, але через якийсь час передача невідомих хвиль припинилась. А тепер я вас питаю: чому ж це так? Чому вони так зненацька припинили передачі, якщо в них був доказ існування розумного життя на Землі?

Незважаючи на це, через сім з половиною років уся ситуація повторилась, потім так було ще двадцять два рази. Чому саме через сім з половиною років? Я думаю, що це був час, необхідний для відправлення чергового космічного корабля з повідомленням, оскільки попередні ми знищили, може, того й не бажаючи, своєю відповіддю лазером, так, саме знищили. Отож інакше, як двадцять два рази повторений виклик до бою, вони й не,’ могли витлумачити нашу відповідь.

Авжеж, саме так це було.

Безперечно, ви ще пам’ятаєте, що цю невідому цивілізацію назвали Зеленою цивілізацією — вона нападає зеленим світінням.

Тому пропоную таке: створити спеціальні формування в усіх містах, озброївши їх лазерними гарматами на той випадок, коли б Зелена цивілізація знову…”

Мабуть, хотів написати “напала”, але не встиг. Ручку, якою писали цього листа, він знайшов під столом.

Але якщо нападе знову? Що він зможе зробити проти світіння сам з однією слабкою жінкою? Чи слід вважати цей лист за витвір божевільного фантазера?

У голові в нього стугоніло, і він ніяк не міг заснути, хоч уже почало світати. Дивно, але такого світанку він ще ніколи не бачив! Світанок був…

Він заціпенів. Серце шалено калатало від Страху. Йому здавалося, що стукіт його серця може розбудити жінку, яка лежала поруч. І штори не затягнені!

Обережно й