Українська література » Фантастика » Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Читаємо онлайн Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Що замислив Тристан? На що він розраховує?

Сірано наздогнав Лоремітта, який знеможено впав біля підніжжя загадкової башти.

— Підсоби мені, брате, — з останніх сил прохрипів він, — тут двері, люк…

4. АУТОДАФЕ В ГОРАХ

З пітьми невігластва

До зірки мудрих дій

Мій прагне ум.

Сірано де Бержерак

Солдати графа де Пассі і гвардійці кардинала під командуванням лейтенанта де Мор’є за всіма правилами обложили башту, з якої, гадали, ніколи не вийти втікачам.

Офіцери пихато сиділи на масивному камені і допитували вусатого граубюнденця про цю дивовижну споруду.

— У неї лиха слава, — бубонів той. — У горах її називають чортовою баштою. А з’явилася вона однієї грозової ночі. Тільки нечиста сила могла звести її в непроглядній пітьмі.

— Брешеш! Щоб таку фортечну башту — і за одну ніч? — скривився де Пассі, накручуючи на палець фатуватого вуса. — Ще й зовні обтягли панцирем? Треба ж підвезти камінь, залізо…

— Ваша світлість, і ми, місцеві, так гадали. Однак підводи не зоставили ніяких слідів. Ви ж мали можливість переконатися, як я їх знаходжу.

— Овва! Який грамотний! Та ще й казкар! Я людина віруюча, щирий католик, але на війні не боюсь ні ворога, ні сатани.

— Так то в бою, ваша світлість. А тут ні з того ні з сього з неба впала башта. А може, вилізла з-під землі, просто з пекла. І такий грім розкочувався, якого в горах досі не чули. Хоча дощу тієї ночі так і не дочекалися.

— Ха-ха! Сховалися в свої нори. З переляку, мабуть… — єхидно хихикнув граф. — Що ви, мсьє лейтенанте, про це думаєте?

— Очевидно, ваша світлість, тут хтось хотів спорудити фортецю, та не встиг. Війна за граубюнденські ущелини припинилася.

— Але ж вона триває за справедливу віру. Ти місцевий, — знов звернувся граф до граубюнденця, — давай сюди священика! А ви, лейтенанте, накажіть солдатам припинити стрільбу. Жодної дірки не зробили і вікон не нащупали в цій башті. Нащо дарма порох палити.

— Зате по нас не стріляють із бійниць.

— А ви й радієте? Мені б оце хоч одну гармату!

— Вони й так нікуди не дінуться, ваша світлість. Візьмемо голими руками. Захочуть їсти й пити, ось тоді ми їх нагодуємо й напоїмо.

Капітан розреготався.

— Жартівник ви, лейтенанте! Волієте напоїти гарячою смолою замість вина?

— Аж ніяк, ваша світлість! Його превелебність неодмінно забажає “порозмовляти” з ними.

— Спершу я це зроблю. І не знаю, що лишиться кардиналові.

Лейтенант ураз спалахнув, підхопився:

— Ваша світлість, вважайте, що я не чув ваших слів!

— Гаразд, — примирливо пхикнув капітан. — Накажіть доставити сюди вина і розкинути для нас намет. Облога!

Солдати розпалили багаття, почали готувати страви.

Нарешті з’явився священик, за ним селяни несли вино у повнобоких глечиках. Молодого служителя церкви з молитовником одразу покликали до намету. Хоч він і був протестантом, але сміливо й незалежно стояв перед французькими офіцерами.

— От що, ваше преподобіє, чи як вас там, — граф навіть не запропонував йому сісти. — Ми не маємо часу тут ждати, поки в башті єретики з голоду витягнуть ноги. Бачите, солдати розклали багаття. Вам це ні про що не говорить?

— Ні, ваша світлість. Очевидно, гаряча їжа поживніша за сухарі.

— А ви помізкуйте. Я недарма згадав про єретиків, вогнище, а ви — про їжу. Хіба цього навчали вас у семінарії?

— Ваша світлість, мене вчили боятися бога.

— А чорта?

— Боронь мене всевишній, — злякано прошепотів священик.

— То скажіть, чого заслуговують єретики за законами католицької церкви?

— У мене ж протестантська парафія.

— Кого ти привів? — невдоволено спитав капітан граубюнденця. — Гадаєш, нам мало єретиків, що засіли в башті?

— Дозвольте, ваша світлість, звернутися до втікачів з проповіддю. Може, їхні серця й вуха ще не скам’яніли.

— Вогнем треба, святенький отче! Вогнем перевірити!

— Вогнем? — жахнувся священик.

— Я наказав доставити вас, аби по всій формі влаштувати аутодафе. Ми з лейтенантом так вирішили.

— Ваша світлість. Я не втручаюся в священнодійства католицької церкви і шаную її, але ми знаходимося в країні, яка не воює за віру. У нашому кантоні не пам’ятають аутодафе.

— Лейтенанте, гоніть у шию цього лжесвятошу, поки я дужче не розлютився. Хай солдати знайдуть справжнього католицького священика. Не якогось там кюре, а абата з монастиря, де йому добряче надокучило. Аутодафе! Як належить! І нам не обійтися без святих отців!

Низько кланяючись, протестантський священик вийшов з намету. Він, мов природжений скелелаз, пішов стрімчастою стежкою.

А з табору, що розкинувся довкола башти, посланець поскакав по абата.

Через круглий отвір унизу башти Сірано втягнув знесиленого Тристана, за наказом якого щільно закрив люк. Потім допоміг космічному пришельцю вибратися вгору крутою гвинтовою драбиною.

На останньому східці Тристан торкнувся рукою поруччя, і м’яке, лагідне світло залило невелику овальну кімнатку, в якій вони опинилися. На стіні були широкі вікна, крізь які ще хвилину тому не проникало сюди сонячне проміння. Тепер Сірано міг спостерігати, як на галявині метушилися солдати. Із стволів їхніх мушкетів випурхували хмаринки диму, але пострілів не було чути.

— Бережись, Тристане! Лягаймо на підлогу, щоб кулі не дістали!

— Це

Відгуки про книгу Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: