Українська література » Фантастика » Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Читаємо онлайн Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Тристан, на вигляд сімдесятилітній старий, по-хлоп’ячому присвиснув. Узявши свою чорну маску, хвацько підморгнув Сірано.

— Своєю шпагою я захищатиму вас! — сказав Бержерак.

— Ні, битися тут не можна, — категорично заперечив герцог. — Обидва візьмете коней і разом таємно зникнете з Парижа.

— А ви, ваша світлість, залишитесь заложником? Я не допущу цього! — гаряче запротестував Сірано.

— Аж ніяк. Спокійно відчиню ворота і запропоную гвардійцям обшукати замок, конюшні, приміщення для слуг.

— А ми?..

— Вже скакатимете за Парижем, Ходімо! — рішуче запропонував д’Ашперон.

Лоремітт у своїй масці і Бержерак із чорною пов’язкою на лобі рушили за сивочолим герцогом, який повів їх коридором, відімкнув у кінці його двері і пропустив гостей уперед, освітлюючи їм шлях смолоскипом.

Запахло сирістю, цвіллю. Невдовзі потягло запахом стайні. А ще по хвилі вони опинилися між стійлами, де їх чекали двоє осідланих коней.

— Беріть поводи, — скомандував д’Ашперон. — Я вкажу шлях.

Таємний підземний хід, завбачливо побудований, певно, ще предками герцога, невідь-куди вів із замку. Він часто рятував господаря, котрий жив у неспокійну епоху заколотів і сутичок народу з солдатами, католиків із гугенотами, короля з васалами.

— Ваша світлість, куди веде цей хід? — запитав Сірано.

— На берег Сени, де, гадаю, ваша, мсьє, уславлена шпага не знадобиться. Сподіваюся, ви ще повернетеся до цього замку на посаду добре забезпеченого мною поета?

Сірано спершу було спаленів — адже він не раз гордо відкидав подібні пропозиції і навіть запропоновану самим кардиналом Рішельє. Одначе стримався, згадавши про дану клятву. Герцог пропонує, виходячи з інтересів таємного товариства. Крім того, Сірано знав, що, відмовившись від солдатської платні, він залишається без будь-яких засобів до існування, адже не може звернутися до свого батька Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Свого часу той надміру витратився на екіпірування сина в мушкетери короля і тепер, будучи скнарою, не дасть грошей на утримання сина.[15]

Про все це думав Сірано, замикаючи процесію, попереду якої зі смолоскипом у руці впевнено ступав герцог, мовби не в підземеллі, а по килимах палацу на урочисте і пишне побачення з монархом. Слідом за ним — Тристан, тримаючи за повід коня, який хропів, коли мимо шугали стривожені кажани.

Йшли дуже довго. Сірано згадав легенду про підземні лабіринти, сховані під Парижем. Пізніше про них напише Віктор Гюго, коли городяни використають їх як стічні канави міста. Але тепер підземний хід був порівняно сухий, хоча стіни місцями змокріли.

Нарешті під ногами захлюпала вода. Запахло свіжістю — наближалися до річки.

Герцог спинився біля ґрат, що закривали хід: іззовні ніхто не міг би потрапити до замку. Люди й коні ступали тепер потічком, який утворювала вода, що сочилася зі стін.

Вихід із коридора був низький, аби не видати розміром ґрат його справжнє призначення.

Герцог відімкнув внутрішній замок, відкинув грати. На щастя, коні були навчені виповзати через низький хід.

Вдоволений, що план врятування Тристана і Сірано вдався, д’Ашперон замкнув ізсередини грати і хотів повертатися назад. Раптом до нього долинув крик: за ґратами гостей герцога очікувала засада. Він недооцінив хитрощів і підступності кардинала Рішельє, який, звичайно, мав достатньо шпигунів, щоб вивідати про старовинний потайний вихід із замку.

Проте д’Ашперон не наважився вийти. Він лише чув передзвін шпаг, вигуки, стогін, а потім кінський тупіт.

До болю стислося серце: чи не загинули Тристан і Сірано? І він, пригнічений, побрів назад, аби впустити до замку гвардійців.

3. АЛЬПІЙСЬКА БАШТА

Хоч би що сталося, не втрачай бадьорості.

Л. М. Толстой

Надвечір, коли спекота трохи спала і з поля повіяло прохолодою й свіжістю, стражники паризької застави, лишивши свої алебарди і мушкети, прилягли на пожовклу, прим’яту траву. Вже ніхто не здіймав на дорозі пилюки, невдовзі мали перекрити на ніч в’їзд до міста.

Але не встигли вони один одному переказати чергових жахів про примари і витівки ворога людського, як барабанно-копитний дріб по бруківці змусив їх схопитися на ноги. Мимо промчали два вершники, певно, завидна поспішали покинути Париж.

Дехто запримітив їхній зовнішній вигляд: заляпані багнюкою плащі розвівалися за спинами, ніби підстрелені крила птаха. Краї капелюхів з пір’їнами, в одного на англійський манер, у другого — на гасконський, не приховували чорної напівмаски і чорної пов’язки, які робили вершників дуже схожими між собою.

Ніким не попереджені стражі застави не могли, звісно, знати, що незнайомці, які промчалися, незадовго перед тим розгромили (точніше, це зробив лише один із них!) гвардійців кардинала. Загін засів на березі Сени біля стічної канави, звідки раптово з’явилися замасковані люди зі своїми кіньми, що майже повзли на череві.

Не знали вони й того, що, схрестивши шпаги, півдюжини гвардійців невідь-як втратили зброю, а інші були поранені. Мимохіть пригадалася неймовірна перемога, одержана тут, у Парижі, якимось забіякою Сірано де Бержераком над сотнею супротивників, які намагалися спалити книжки філософа Декарта. Щоправда, більшість із них були п’яні або ж боягузи.

Але поверженим на березі Сени слугам кардинала, мабуть, памороки забило. Хоча слід визнати: зазнавши нищівної поразки мало не від самого диявола, який втілився у людину в забрудненому камзолі з чорною пов’язкою на лобі, вони не відмовилися од переслідування. І спонукав їх до цього лейтенант де Мор’є, який уберігся од ран і не так сподівався наздогнати невгодних його превелебності небезпечних незнайомців, як уникнути гніву кардинала.

Гвардійці згаяли немало часу, аби дізнатися, куди зникли втікачі, які встигли далеко одірватися.

Відгуки про книгу Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: