Дзвін сонця - Олександр Петрович Казанцев

Мир — чеснота цивілізації,

війна — її злочин.

Гюго

Влітку 1958 року мені довелося відвідати Париж майже через двадцять літ після того, як перед війною я був у ньому по дорозі в Нью-Йорк на Всесвітню виставку “Світ майбутнього”. Тоді мене приголомшило це красиве місто, що потопало в зелені каштанів, де кожен камінь бруківки здавався сторінкою історії.

Тепер радянські туристи здійснювали круїз довкола Європи на теплоході “Победа”, і я очолював одну з груп своїх супутників.

Мені неабияк поталанило в тому, що нашим добровільним гідом був парижанин, відомий шаховий композитор. Він і познайомив нас із визначними пам’ятками Парижа, почавши з кладовища Пер-Лашез. Ми стояли з непокритими головами перед стіною Комунарів, дивлячись на німе, але таке промовисте, вищерблене каміння старовинної кладки.

І, звичайно, Лувр!

Ще в перші відвідини його мене вразила Венера Мілоська; з тисячолітніми відмітками на мармурі, в гордовитій самотності, вона красувалася в оздобленому чорним оксамитом залі. Здавалося, поряд із цим шедевром нічому немає місця! Та, на жаль, по війні статую чомусь потіснили і зачарування винятковості потьмарилось.

А ось і погаслі фарби “Джоконди” Леонардо да Вінчі, на яку тоді ще не було вчинено замаху. Вони мали значно свіжіший вигляд, аніж на копії, що її знімав Із картини бородатий художник з гривою хвилястого волосся на голові.

Ейфелева вежа, цей сміливий виплеск у небо ажурного металу, попри протести паризької еліти минулого століття, включаючи й Гі де Мопассана, нині є символом столиці Франції. Її стрімкий злет завше приваблює до себе туристів, і ми, аби побачити Париж із висоти пташиного польоту, відкритим ліфтом піднялися ввись. Пізніше я з’їжджав і вище, на 102-й поверх Емпайр-Стейтс-Білдінга, але там, оточений тісними стінками кабіни ліфта, нічого не відчув, окрім підлоги, що зникала з-під ніг, коли спускався вниз. А тут, стоячи біля невисоких поручнів, помічаєш, як відриваєшся од землі, на якій будинки поступово стають будиночками; перехоплює подих, і мимоволі згадуються дитячі сни з чарівним вільним польотом.

Не проминули ми й Нотр-Дам де Парі (собор Паризької богоматері), де моторна черниця безжалісно взяла з нас плату за право відчути над собою височезне похмуре склепіння, що тримається на велетенських чотиригранних колонах.

Знаменитим місцем тоді ще був Центральний ринок, “Черево Парижа”, куди ми завітали вдосвіта, щоб застати, як він заповнюватиметься привезеними звідусюди в незліченній кількості продуктами. Нам здалося: ніщо не може зрівнятися з тим шумом, гамором темпераментних французів, гуркотом вантажівок, неперевершеним запахом свіжих овочів, фруктів, іншої селянської продукції, яку з раннього ранку щедро розкуповували турботливі парижани…

У редакції “Юманіте” нас трьох — мене, поета Володимира Ліфшиця і перекладачку Євгенію Калашникову — тепло зустріли видавець товариш Фажон та редактор Анрі Стіл. Незадовго до того газета друкувала мій роман “Палаючий острів” — щодня, з номера в номер, за традицією, започаткованою ще Дюма-батьком.

Товариш Фажон з радістю повідомив, що з автором роману “Палаючий острів” і його друзями хоче зустрітися дехто з французів: учасники руху Опору, письменники, видавці.

За французьким звичаєм, зустріч було призначено в ресторані. Я сподівався на допомогу перекладачки Євгенії Калашникової. Та коли ми прийшли і обходили виставлені на тротуар столики, назустріч нам підвівся невисокий на зріст, усміхнений парижанин і чистою російською мовою запросив сісти поруч нього. “Жак Берж’є, — представився він, — родом із Одеси”.

Цього письменника й редактора я знав по його сміливих статтях із найгостріших наукових проблем, у яких він не боявся захищати часом екстравагантних гіпотез. Згодом він був видавцем і редактором одного з популярних журналів.

Берж’є познайомив мене з елегантним чоловіком років на тридцять, котрий перекладав для “Юманіте” роман “Палаючий острів”. Одне слово, нас оточили французи, які чудово володіли російською мовою.

Невдовзі, злегка накульгуючи, підійшов ще один учасник нашої зустрічі, якому я зобов’язаний усім тим, що запропоную читачам у цих повістях. То був соратник Жака Берж’є по руху Опору, диктор паризького радіо Еме. По-французьки через перекладачів він почав розповідати про книгу, над якою саме працював. Пізніше він надіслав мені до Москви ту скрупульозну працю, що грунтувалася на статистичних даних про об’єкти НЛО, або УФО (за зарубіжною термінологією).

…Розмова незабаром перейшла на іншу тему, на спогади часів Опору.

Настала кульмінація нашої зустрічі.

І оттоді Еме, попросивши в присутніх особливої уваги, із внутрішньої кишені піджака дістав пакунок, загорнутий у стару, пожовклу газету.

— Ми дуже хотіли б, — урочисто виголосив Жак Берж’є, — щоб російські товариші передали цей пакунок у Кремль. Тут документи учасника французького Опору, бійця Червоної Армії, який зумів утекти з гітлерівського концтабору і героїчно віддав своє життя в боротьбі з фашизмом на нашій землі.

Жак Берж’є обережно розгорнув пакунок — і ми побачили червоноармійську книжку та партійний квиток, невідь-як збережені в умовах полону, Іванова Сергія Петровича, Сержа, як звали його французи.

Отоді-то ми засипали наших французьких друзів питаннями про радянського героя. Та, на превеликий жаль, Жак Берж’є скрушно мовив:

— Мушу засмутити радянських товаришів, але нам майже нічого не відомо про чудового Сержа. Нам лише передали його документи із скупим коментарем, що вони належать справжньому героєві. Тим, хто тут присутній, не довелося воювати в макі, хоча кожен тією чи іншою мірою допомагав Опору. Мені, скажімо, вдавалося чисто математично, знаючи кількість відправлених в усі кінці поїздів, установлювати напрямок гітлерівських військових перевезень і повідомляти про те через підпільну радіостанцію в Радянський Союз. І я тепер шкодую, що не боровся пліч-о-пліч із Сержем.

Шанобливо, з рук у руки передавали ми неоціненні документи з іржавими (може, від крові) плямами. Раптом мій погляд упав на газетний