Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький

Папуга замислено дивився у вікно.

— Літери «р» немає, — сказав я.

— Мабуть що так, — сказав Вітька. — А нумо… Невстр-руєв!

— Пер-реходжу на пр-рийом! — сказав папуга. — Чар-родій! Чар-родій! Говор-рить Кррило, говор-рить Кр-рило!

— Це не піратський папуга, — сказав Едик.

— Запитай його про труп, — попросив я.

— Труп, — неохоче сказав Вітько.

— Цер-ремонія похор-ронів! Пер-ріод корроткий! Пр-ромова! Пр-ромова! Тр-ріпання! Пр-рацювати! Пр-рацювати!

— Цікаві у нього були господарі, — сказав Роман. — Що ж нам робити?

— Вітько, — сказав Едик. — У нього, по-моєму, космічна термінологія. Спробуй щонебудь просте, повсякденне.

— Атомна зброя, — сказав Вітько.

Папуга нахилив голову і почистив лапкою дзьоба.

— Паровоз! — сказав Вітько.

Папуга промовчав.

— Так, не виходить, — сказав Роман.

— От чорт, — буркнув Вітько, — нічого не можу придумати повсякденного з буквою «р». Стілець, стіл, стеля… Диван… О! Тр-ранслятор!

Папуга подивився на Вітька одним оком.

— Кор-рнєєв, пр-рошу!

— Що? — запитав Вітько. Вперше в житті я бачив, як Вітько розгубився.

— Кор-рнєєв гр-рубий! Гр-рубий! Пррекрасний пр-рацівник! Дур-рень р-рід-кісний! Пр-росто р-радість!

Ми захихотіли. Вітько подивився на нас і мстиво сказав:

— Ойр-ра-Ойр-ра!

— Стар-рий, стар-рий! — з готовністю відгукнувся папуга. — Р-радий! Дор-рвався!

— Це щось не те, — сказав Роман.

— Чому ж не те? — заперечив Вітько. — Дуже навіть те… Пр-ривалов!

— Пр-ростодушний пр-роект! Пр-римітив! Тр-рудяга!

— Хлопці, він знає усіх тут присутніх, — сказав Едик.

— Пр-рисутні, — озвався папуга. — Зеррнятко пер-рцю! Зер-ро! Зер-ро! Гр-равітація!

— Амперян, — поквапно сказав Вітько.

— Кр-рематорій! Пер-редчасно обір-рвалось! — сказав папуга, подумав і додав: — Ампер-рметр!

— Нісенітниця якась, — сказав Едик.

— Нісенітниць не буває, — замислено сказав Роман.

Вітько, клацнувши замочком, відкрив диктофон.

— Стрічка закінчилася, — сказав він. — Шкода.

— Знаєте що, — сказав я, — як на мене, найпростіше запитати в Януса. Що це за папуга, звідки він, і взагалі…

— А хто питатиме? — поцікавився Роман.

Ніхто не хотів братися за це. Вітько запропонував прослухати запис, і ми погодилися. Все це звучало дуже дивно. При перших же словах із диктофона папуга перелетів на Вітькове плече і почав зацікавлено слухати, вставляючи інколи репліки на кшталт: «Др-рамба ігнор-рує ур-ран», «Пр-равильно» і «Кор-рнєєв гр-рубий, гр-рубий, гр-рубий!». Коли запис закінчився, Едик сказав:

— У принципі, можна було б скласти лексичний словник і проаналізувати його на машині. Але дещо зрозуміло й так. По-перше, він усіх нас знає. Це вже дивовижно. Це означає, що він багато разів чув наші імена. По-друге, він знає про роботів. І про рубідій. До речі, де використовують рубідій?

— У нас в інституті, — сказав Роман, — його, в усякому разі, ніде не використовують.

— Це щось на кшталт натрію, — додав Корнєєв.

— Рубідій — добре, — сказав я. — Звідки він знає про місячні кратери?

— Чому саме місячні?

— А хіба на Землі гори називають кратерами?

— Ну, по-перше, є кратер Арізона, а по-друге, кратер — це не гора, а радше діра.

— Дір-ра темпор-ральна, — повідомив папуга.

— У нього напрочуд цікава термінологія, — сказав Едик. — Д ніяк не можу назвати її загальновживаною.

— Так, — погодився Вітько. — Якщо папуга весь час перебуває при Днусі, то Янус займається чимось підозрілим.

— Підозр-рілий ор-рбітальний пер-рехід, — сказав папуга.

— Днус не займається космосом, — сказав Роман. — Д би знав.

— Може, раніше займався?

— І раніше не займався.

— Роботи якісь, — тоскно сказав Вітько. — Кратери… До чого тут кратери?

— Може, Янус читає фантастику? — припустив я.

— Вголос? Папузі?

— Ммм…

— Венера, — сказав Вітько, звертаючись до папуги.

— Амур-рні стр-раждання, — сказав папуга. Він задумався і пояснив: — Р-розбився. Даррма.

Роман підвівся і почав ходити по лабораторії. Едик ліг щокою на стіл і заплющив очі.

— А як він тут з’явився? — запитав я.

— Так само, як учора, — сказав Роман. — З Янусової лабораторії.

— Ви це самі бачили?

— Угу.

— Я одного не розумію, — сказав я. — Він помирав чи не помирав?

— А ми звідки знаємо? — сказав Роман. — Я не ветеринар. А Вітько не орнітолог. І взагалі, це, може, не папуга.

— А що?

— А я звідки знаю?

— Це може бути складна наведена галюцинація, — сказав Едик, не розплющуючи очей.

— Ким наведена?

— Ось про це я зараз і думаю, — сказав Едик.

Я натиснув пальцем на око і подивився на папугу. Папуга роздвоївся.

— Він роздвоюється, — сказав я. — Це не галюцинація.

— Я сказав: складна галюцинація, — нагадав Едик.

Я натиснув на обидва ока. Я тимчасово осліп.

— Ось що, — сказав Корнєєв. — Я заявляю, що ми маємо справу з порушенням закону причин і наслідків. Тому вихід один — усе це галюцинація, а нам потрібно встати, вишикуватись і з піснями йти до психіатра. Шикуйсь!

— Не піду, — сказав Едик. — Я маю ще одну ідею.

— Яку?

— Не скажу.

— Чому?

— Поб’єте.

— Ми тебе і так поб’ємо.

— Бийте.

— Не маєш ти ніякої ідеї, — сказав Вітько. — Це все тобі здається. Гайда до психіатра.

Двері рипнули, і в лабораторію з коридору зайшов Янус Полуектович.

— Так, — сказав він. — Здрастуйте.

Ми встали. Він обійшов нас і по черзі потис кожному руку.

— Фотончик знову тут? — сказав він, побачивши папугу. — Він вам не заважає, Романе Петровичу?

— Заважає? — сказав Роман. — Мені? Чому він заважає? Він не заважає. Навпаки…

— Ну, все-таки кожен день… — почав Янус Полуектович і раптом осікся. — Про що це ми з вами вчора розмовляли? — запитав він, потираючи чоло.

— Вчора ви були в Москві, — сказав Роман з покірливістю в голосі.

— Ах… так-так. Ну добре. Фотончику! Ходи сюди!

Папуга, спурхнувши, сів Янусові на плече і сказав йому на вухо:

— Пр-росо, пр-росо! Цукор-рок!

Я і іус Полуектович ніжно заусміхався і пішов до своєї лабораторії. Ми отетеріло подивились одне на одного.

— Ходімо звідси, — сказав Роман.

— До психіатра! До психіатра! — зловісно бурмотів Корнєєв, поки ми йшли коридором до нього на диван. — До кратера Річі. Др-рамба! Цукор-рок!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Фактів завжди достатньо — не вистачає фантазії.

Д. Блохінцєв

Вітько зіставив на підлогу контейнери з живою водою, ми повалилися на диван-транслятор і закурили. Через якийсь час Роман запитав:

— Вітько, а ти диван вимкнув?

— Так.

— Щось мені в голову нісенітниця якась лізе.

— Вимкнув і заблокував, — сказав Вітько.

— Ні, хлопці, — сказав Едик, — а чому всетаки не галюцинація?

— Хто каже, що не галюцинація? — запитав Вітько. — Я ж пропоную — до психіатра.

— Коли я зустрічався з Майкою, — сказав Едик, — я наводив такі галюцинації, що самому страшно ставало.

— Навіщо? — запитав Вітько.

Едик подумав.

— Не знаю, — сказав він. — Напевне, від захвату.

— Я питаю: навіщо комусь наводити на нас галюцинації? — запитав Вітько. — І потім, ми ж не Майка. Ми, дякувати Богу, магістри. Хто нас може подужати? Ну, Янус. Ну, Ківрін, Хунта. Можливо, ще Жіакомо.

— Ось Сашко у нас слабкуватий, — перепрошуючим тоном сказав Едик.

— Ну й що? — запитав я. — Мені, чи що,