Понеділок починається в суботу - Аркадій Натанович Стругацький
— Сашко, глянь-но сюди.
Я подивився. Папуга з підігнутими лапками лежав під терезами, очі його були затягнуті білястою плівкою, а чубчик обвис.
— Помер, — сказав Дрозд жалісливо.
Ми знову стовпилися біля папуги. В мене не було ніяких особливих думок у голові, а якщо й були, то десь у підсвідомості, але я простягнув руку, взяв папугу і оглянув його лапи. І Роман одразу запитав мене:
— Є?
— Є, — сказав я.
На чорній підтягнутій лапці було кільце з білого металу, і на ньому було вигравіювано: «Фотон», і стояли цифри: «190573». Я розгублено подивився на Романа. Напевне, у нас із ним був незвичайний вигляд, бо Вітько Корнєєв сказав:
— А ну, розповідайте, що вам відомо.
— Розповімо? — запитав Роман.
— Маячня якась, — сказав я. — Фокуси, напевне. Це які-небудь дублі.
Роман знов уважно оглянув трупик.
— Та ні, — сказав він. — У тому й уся річ. Це не дубль. Це найсправжнісінький оригінальний оригінал.
— Дай подивитися, — сказав Корнєєв.
Утрьох із Володею Почкіним та Едиком вони надзвичайно ретельно обстежили папугу і одноголосно заявили, що це не дубль і що вони не розуміють, чому це нас так зворушує. «Візьмемо, скажімо, мене, — запропонував Корнєєв. — ІІ ось теж не дубль. Чому це вас не вражає?»
Тоді Роман поглянув на Стеллу, яка вмирала від цікавості, на Володю Почкіна з відкритим ротом, на Вітька, який знущально усміхався, і розповів їм усе про те, як позавчора він знайшов у електричній печі зелене перо і викинув його в кошик для сміття; і про те, як учора цього пера в кошику не опинилось, натомість на столі (на цьому самому столі) з’явився мертвий папуга, точна копія ось цього, і теж не дубль; і про те, що ІІнус папугу впізнав, пожалів і спалив у вище згаданій електричній печі, а попіл навіщось викинув у кватирку.
Деякий час ніхто нічого не казав. Дрозд, якого розповідь Романа не зацікавила, стенав плечима. На обличчі його було видно, що він не розуміє, через що зчинилася буча, і що, на його думку, в цій установі трапляються штучки й дивовижніші. Стеллочка теж здавалася розчарованою. Але трійця магістрів зрозуміла все дуже добре, і на їхніх обличчях читався протест. Корнєєв рішуче сказав:
— Брешете. До того ж невміло.
— Це все-таки не той папуга, — сказав ввічливий Едик. — Ви, мабуть, помилилися.
— Та той, — сказав я. — Зелений, з кільцем.
— Фотон? — запитав Володя Почкін прокурорським голосом.
— Фотон. ІІнус його Фотончиком називав.
— А цифри? — запитав Володя.
— І цифри.
— Цифри ті самі? — запитав Корнєєв грізно.
— По-моєму, ті самі, — відповів я нерішуче, озираючись на Романа.
— А точніше? — зажадав Корнєєв. Він прикрив червоною лапою папугу. — Повтори, які тут цифри?
— Дев’ятнадцять… — сказав я. — Е-е… нуль два, чи що? Шістдесят три. Корнєєв зазирнув під долоню.
— Брешеш, — сказав він. — Ти? — звернувся він до Романа.
— Не пам’ятаю, — сказав Роман спокійно. — Здається не нуль три, а нуль п’ять.
— Ні, — сказав я. — Все-таки нуль шість. Я пам’ятаю, там така закарлючка була.
— Закарлючка, — сказав Почкін презирливо. — Ше Холмси! Не Пінкертони! Закон причинності їм набрид…
Корнєєв запхав руки в кишені.
— Це інша справа, — сказав він. — Я навіть не наполягаю на тому, що ви брешете. Просто ви переплутали. Папуги всі зелені, багато з них окільцьовані, ця пара була з серії «Фотон». А пам’ять у вас дірява. Як у всіх віршомазів і редакторів стінгазет.
— Дірява? — поцікавився Роман.
— Як тертка.
— Як тертка? — повторив Роман, дивно усміхаючись.
— Як стара тертка, — пояснив Корнєєв. — Іржава. Як сіть. З великими дірками.
Тоді Роман, продовжуючи дивно усміхатися, витяг із нагрудної кишені записник і перегорнув сторінки.
— Отже, — сказав він, — з великими дірками та іржава. Подивимося… Дев’ятнадцять нуль п’ять сімдесят три, — прочитав він.
Магістри рвонулися до папуги і з сухим тріскотом зіштовхнулися лобами.
— Дев’ятнадцять нуль п’ять сімдесят три, — ослаблим голосом прочитав на кільці Корнєєв. Це було дуже ефектно. Стеллочка негайно ж завищала від задоволення.
— Подумаєш, — сказав Дрозд, не відриваючись від заголовка. — У мене якось співпав номер на лотерейному білеті, і я побіг в ощадкасу отримувати автомобіль. А потім виявилось…
— Чому це ти записав номер? — сказав Корнєєв, примружуючись, на Романа. — Це в тебе звичка? Ти всі номери записуєш? Може, в тебе й номер твого годинничка записаний?
— Блискуче! — сказав Почкін. — Вітько, ти молодець. Ти влучив у самісіньку точку. Романе, яка ганьба! Навіщо ти отруїв папугу? Як жорстоко!
— Йолопи! — сказав Роман. — Що я вам — Вибігалло?
Корнєєв підскочив до нього і оглянув його вуха.
— Йди к бісу! — сказав Роман. — Сашко, ти тільки подивися на них!
— Хлопці, — сказав я з докором, — та хто ж так жартує? За кого ви нас маєте?
— А що залишається робити? — сказав Корнєєв. — Хтось бреше. Або ви, або всі закони природи. Я вірю в закони природи. Все іиттте змінюється.
Зрештою, він швидко скис, сів осторонь і почав думати. Саня Дрозд спокійно малював заголовок. Стелла дивилася на всіх по черзі наляканими очима. Володя Почкін швидко писав і закреслював якісь формули. Першим заговорив Едик.
— Якщо навіть ніякі закони не порушуються, — розсудливо сказав він, — однаково залишається дивною несподівана поява великої кількості папуг в одній і тій самій кімнаті та підозріла смертність серед них. Але я не дуже здивований, бо не забуваю, що маю справу з Янусом Полуектовичем. Вам не здається, що Янус Полуектович сам по собі надзвичайно цікава особистість?
— Здається, — погодився я.
— І мені теж здається, — сказав Едик. — Чим він, власне, займається, Романе?
— Дивлячись який Янус. У-Янус займається зв’язком із паралельними просторами.
— Гм, — сказав Едик. — Це нам навряд чи допоможе.
— На жаль, — промовив Роман. — Я ось теж весь час думаю, як пов’язати папуг із Янусом, і нічого не можу придумати.
— Але ж він дивний чоловік? — продовжував Едик.
— Так, безперечно. Почати з того, що їх двоє і він один. Ми до цього так звикли, що не думаємо про це…
