Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Дивно, але цього разу навіть насмішкуватий Ван Лун не відгукнувся яким-небудь жартом. Він задумливо сказав:

— Думаю, це правда. Людина — жива, вона багато відчуває. Розум не завжди зверху. Машина ніколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.

Всі змовкли. А я уявила собі, що стою на корпусі астроплана, в темній порожнечі… навколо тільки далекі холодні зірки… і от мене відносить убік, і трос відчепився… і я лечу в чорний, безконечний простір… і астроплан все далі й далі від мене… і я залишаюсь сама в цій порожнечі… Ні, це надто страшно! Навіть піт на лобі виступив! Краще думати про щось інше. І я спитала Ван Луна:

— А чому все ж таки ми почули сьогодні Землю, товаришу Ван Лун? Чому космічне проміння пропустило до нас передачу Землі, а не заглушило її, як раніше?

Ван Лун, мабуть, знизав плечима.

— Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тільки якщо Микола Петрович не спить.

Голос Миколи Петровича звучав мрійно, коли він відповів:

— Ні, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рідної Землі, який ми так хотіли почути, так чекали весь час. І ось ми почули його, — турботливий, стривожений… Мені згадалися наші розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, відриваємося від неї. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — трохи сконфужено відгукнувся Сокіл.

— Як бачите, ви були не праві, Вадиме. Ми не відірвалися від Землі, вона з нами завжди й всюди, наша Батьківщина. Навіть у безмежних просторах Всесвіту. Де б ми не опинились, наш народ і Батьківщина думають і піклуються про нас. Як це прекрасно, друзі мої! Яке щастя бути сином радянської Вітчизни!..

Він замовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самі ми були також схвильовані його словами, теплими й зворушливими.

Але от Микола Петрович заговорив знову:

— Тепер відносно вашого запитання, Галю. Відповідь на нього може бути зовсім не такою складною, як вам здається.

— Та що ви!

— Ось послухайте. Це, звичайно, тільки попередні думки, вони ще потребують перевірки. Проте справа уявляється мені такою. Потужний потік космічного проміння, до якого ми потрапили незабаром після вильоту з Землі, має свої межі. Можливо, що космічне проміння поширюється не суцільно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летіли, прорізаючи один з подібних потужних потоків, який, судячи з спостережень Вадима, іде з боку крабовидної туманності Тельця. І цей потік заглушав усі радіосигнали. А тепер, як мені здається, ми вилетіли з того потоку, принаймні з найбільш інтенсивної його частини. Тут, у цьому районі космічного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потік проміння слабший, він менше викривлює і заглушає радіосигнали. Хоча в навушниках і тривають тріскотіння і гуркіт, але, як ви помітили самі, вони стали значно слабшими. І ми дістали можливість розбирати сигнали з Землі. Ну, можливо також, що й у нас на Землі збільшили потужність передавача, точніше його скерували в наш бік… Повторюю, все це тільки мої здогадки: хіба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе нові спостереження, вимірить інтенсивність, силу потоку космічного проміння. І, може статися, наслідки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довідаємося завтра.

— Ще одна загадка, — вставив Вадим Сергійович.

— Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв’язати, — поправив його Микола Петрович.

— Будь ласка, хай буде завдання, — погодився Сокіл. — Перед нами їх стільки, що й не злічити… і одне важливіше за інше.

— Вважаю, це дуже добре, — втрутився Ван Лун. — А то навіщо б нам летіти на Венеру? Туристи подорожують без діла, нам треба працювати, розв’язувати завдання.

— Та хіба я сперечаюсь? — жваво озвався Сокіл. — Це само собою зрозуміло, Ван. В мене були зовсім інші думки, і ви їх підкріпили своїм зауваженням, дорогий друже.

— Які думки? Скажіть, прошу.

— Уявіть собі, про фантастику.

— Про яку фантастику? — в один голос здивовано поцікавилися і Ван Лун, і Микола Петрович. Вражена була й я.

— А от про яку, — раптом захоплено заговорив Сокіл. — Ось ми з вами летимо в міжпланетному просторі, летимо на Венеру. Це безумовний факт — і разом з тим, з погляду людей, які жили ще в недалекому минулому, ну, скажімо, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, — це така ж безумовна фантастика.

— При чому тут п’ятдесяті роки нашого сторіччя? — заперечила я. — Вони минулися, ті роки, і ніякої фантастики в нашій подорожі немає.

— Правильно, правильно, Галиночко, і я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому міжпланетні подорожі. І дивуюсь. Мені довелося прочитати чимало науково-фантастичних романів на цю тему — і я завжди дивувався.

— З чого?

— А з того, що коли судити за цими романами, то міжпланетні подорожі завжди виникали і здійснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирішили — і полетіли. А навіщо? З якою метою? Невідомо. За словами Ван Луна — як туристи.

— Та про що ви, Вадиме? — вже нетерпляче спитав Микола Петрович.

— Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кілька найпопулярніших у свій час науково-фантастичних романів про міжпланетні подорожі, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна «З Землі на Місяць». Чудовий роман, ним зачитувалися цілі покоління людей! І можна тільки захоплюватися розмахом сміливої фантазії Жюля Берна. Але…

— Ви що, хочете нагадати про наукові неточності Жюля Берна? — поцікавився Микола Петрович.

— Зовсім ні. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев’ятнадцятому столітті, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромігся припустити так мало