Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Микола Петрович покликав мене:
— Галю, ваша черга до екрана локатора!
Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Мені думалось, що панорамний радіолокатор одразу ж таки відкриє мені всі заховані таємниці Венери. А насправді було зовсім не так.
Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екрані той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й інші плями, меншого розміру. І більше нічого я не могла розглядіти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такі щільні, як це здавалось неозброєному оку, але досить густі, наче сірий туман. Так ось він, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океані! Або на суходолі, по берегах океану…
Але це було неможливо, наш панорамний радіолокатор з якоїсь невідомої причини працював погано. А між тим, мабуть, і зараз під цим сірим туманом блукають якісь тварини, незнані нами потвори. Вони і не підозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землі… Які вони, ці потвори?..
І мимоволі перед моїми очима виникали химерні силуети дивних потвор доісторичних часів, про які мені розповідав ще на Землі Вадим Сергійович, — про яких ми стільки говорили вже тут, в астроплані. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!
Але панорамний радіолокатор допомагає мало. Суцільною завісою пливуть над загадковою поверхнею Венери густі хмари, не лишаючи ніде навіть найменшого просвіту. І даремно ми намагаємось роздивитися щось на екрані локатора. Нічого, крім тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми… Наш астроплан, як і раніше, лине вперед і вперед. Скільки ж часу нам ще летіти до Венери?..
Микола Петрович покликав Ван Луна до навігаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали і записували, перевіряючи за приладами і записами. А потім Микола Петрович урочисто оголосив:
— Починається новий етап польоту, друзі мої! Ми вже в зоні реального притягання Венери!
Притягання — отож, буде й вага?.. Навіть дивно, що доведеться знову відчувати її. Не можна буде перелетіти одним махом з одного кінця каюти до іншого, доведеться робити зусилля, щоб підняти важку річ, просити кого-небудь допомогти…
Микола Петрович скомандував:
— По гамаках, друзі! Ви, Галю, лягайте в мій, я буду в кріслі навігаторської рубки. І не забудьте добре закріпити запобіжні ремені!
Немов я сама не розумію… навіть образливо!
Ми залишили навігаторську рубку. Я виходила останньою і, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Він сидів у кріслі впевнено і спокійно.
І я мимоволі позаздрила його самовладанню, його спокоєві. Яка він надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тільки пасажирами міжпланетного корабля. Нам лишалось тільки чекати, доки астроплан опиниться на Венері. А він, Микола Петрович, вів корабель. В його руках була доля і наша, і цілої експедиції.
Я знала, що в разі потреби за пульт керування могли б сісти і Сокіл, і Ван Лун: вони спеціально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них міг би залишатися таким спокійним і стриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечніших етапів нашої подорожі. Так, навряд чи в цьому я була певна…
Микола Петрович тримав у своїх спокійних руках, що лежали на пульті, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
що описує круговий політ міжпланетного корабля навколо Венери і великі труднощі, які виникли перед астронавтами під час спуску на вкриту непроникливою завісою хмар планету.
Якщо б хтось міг збоку спостерігати наближення міжпланетного корабля до Венери, він побачив би своєрідну, дивовижну картину.
Холодний, прозорий, наче кришталь, простір. Порожнеча без кінця і краю. Тільки простір, тільки безмежний простір в усіх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкидані незчисленні яскраві діаманти, багатобарвні самоцвіти Всесвіту, зірки.
Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна зрозуміти, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невідомому просторі.
А в потоках гарячого сонячного проміння з вражаючою швидкістю мчить у просторі друга, ще більша, як здається звідси, куля. Але вона темна, обгорнута в щільні хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повільно обертається навколо своєї осі і мчить у невідомість, мчить безнастанно, пролітаючи кожної секунди близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємниці під густою пеленою хмар.
А недалеко від величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русі, лине блискуча крихітна порошинка. Вона виблискує в промінні Сонця, мов іскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобі, мізерна металічна порошинко, і не намагайся! Ти така малесенька, — гігантська планета, неквапно обертаючись в просторі, розчавить тебе своєю масою, знищить, навіть не помітивши цього! Але металічна порошинка все так само летить і летить, наближаючись навскоси до орбіти Венери.
Мільярди зірок здивовано поглядають на дивну, відважну порошинку; навіть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цікавістю позирає сюди.
А порошинка лине далі й далі
