Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Через те, що нам доводиться час від часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно сежити за своїм станом. І коли помічає, що відчуває себе неспокійно, наче щось починає роздратовувати його, — доводиться одразу кидати справи і ховатися знову під свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевішені також під ту стіну, яка вкрита свинцем. Космічне проміння — дуже небезпечний і підступний ворог, про нього весь час треба пам’ятати!
З усім цим ми вже освоїлись і навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденні перевірки, які робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участі в цьому, переконавшись, що він точно й акуратно провадить усі обчислення). Значить, не доводиться включати ракетні двигуни.
Але з того часу, як обірвався радіозв’язок з Землею, ми відчули себе значно далі від Батьківщини. Адже раніше кожного дня, та й по кілька разів на день, ми чули голос Землі, знали, що за нами турботливо стежать і завжди в разі потреби допоможуть. А тепер зовсім інше…
У репродукторі чути саме набридливе тріскотіння і гуркіт розрядів: або немов цілий десяток барабанщиків безладно б’є в сухі оглушливі барабани, або немов прокочуються суцільні удари грому. Репродуктор ми тепер навіть не пробуємо включати.
Ван Лун — дуже наполеглива людина. Він усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркоті розрядів, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нічого почути, крім тріскотіння і шумів космічного проміння, але він настійливо знову й знову включає радіоустановку.
І він не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
— Навіщо ви робите це, Ван? — поцікавився Вадим Сергійович. — Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радіопередавачів, то як можна сподіватися, що до Землі дійдуть сигнали нашої слабенької радіоустановки? Даремна праця!
Ван Лун незворушно відповів:
— Я маю час. Там, на Землі, вдень і вночі вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кілька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навіть без її сигналів. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалі більше. Вважаю, слід пробувати.
— Так, ви маєте рацію, — погодився Сокіл. — Навіть одне-два слова, які на Землі почули б від нас, заспокоїли б Батьківщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!
Це буває дуже рідко, щоб Вадим Сергійович отак мирно і покірливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна річ, міркує вірно.
А Микола Петрович — залізна людина! Я б на його місці давно вже не витримала. Проте я ще не писала нічого про це.
Зараз поясню все.
Ми маємо ще один спосіб дати про себе звістку на далеку рідну Землю. Я вже згадувала, що на астроплані є малесенькі поштові ракети. За планом роботи експедиції — першу поштову ракету ми мусимо відправити з документами, фото-і кіноплівкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожі. І Микола Петрович нізащо не хоче порушити цей план. А як же на Землі зраділи б нашій поштовій ракеті! Особливо тепер, після того, як обірвався радіозв’язок і його ніяк не щастить поновити…
Коли я довідалась про поштові ракети, то дуже здивувалась. Справді, як це можна так націлити маленьку ракетку, відправлену з астроплана, щоб вона знайшла в міжпланетному просторі далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвіті?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на відстані, в нас немає таких складних приладів. Та й з Землі її не побачиш, вона крихітна, всього близько трьох метрів завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторі радіолокатори, — але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потік космічного проміння…
Я поділилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергійовичем. Сокіл пояснив мені:
— Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землі.
— Чому?
— Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливості найточніший напрямок. Це зробити не важко. Потім, ракета полетить не довгим еліпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати відносно мало палива. Швидкість її, зрозуміло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бік, протилежний нашому рухові. Але щойно вона відірветься від нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, — ракета потрапить до зони притягання Землі, і це буде скеровувати її подальший політ. А як тільки ракета вийде за межі потужного потоку космічного проміння, її зразу ж таки намацають земні радіолокатори і почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навіть більше того, її направлять, наскільки я пам’ятаю, у Чорне море, щоб опір води загальмував її швидкість і щоб ракета не розбилась об поверхню Землі. А з моря вона завжди вирине, бо після того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою від води. Розумієте?
Мабуть, усе це так. Втім, коли я думаю про величезну відстань, яку мусить пролетіти малесенька ракета, щоб досягти Землі, — в мене якось паморочиться в голові і я нічого вже не можу уявити собі ясно…
Так от, Микола Петрович категорично відмовився відправляти першу поштову ракету раніше наміченого за планом строку. Тут нічого не поробиш, він керівник експедиції, його слово — закон. І ми терпляче чекаємо, тим більше що й взагалі до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кілька днів. Перший етап нашого шляху кінчається.
Венера сяє на чорному небозводі як ніколи раніше. Вибух вулкана давно вже закінчився — і вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однієї найпекучішої теми розмов — відсутності радіозв’язку з Землею.
Сьогодні після сніданку Ван Лун вирішив