Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Він безперервно кипить, він викидає з себе весь час високі фонтани сліпучого різноколірного полум’я. Ці фонтани злітають угору, розсипаються, гігантськими барвистими квітами з примхливими широкими пелюстками — і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, як химерні вогняні дерева, які вкривають бурхливу поверхню могутнього світила дивовижними, аж неймовірними візерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парів, він крутиться і звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось шалено кипить усередині цієї плями, немов хоче видертися з глибокої прірви. Але не варт і пробувати розібрати і розглянути те, що робиться там, усередині, в глибині сонячної плями, яка повільно затягається хвилями вогняного моря…

Вадим Сергійович показав мені навіть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерігати це явище коли завгодно, і зовсім не треба чекати, як на Землі, рідкісного повного сонячного — затемнення. Вірніше, ми можемо першої-ліпшої хвилини самі зробити таке повне сонячне затемнення.

Сокіл вирізав кружок цупкого паперу і закріпив його на дротинці, закривши цим кружком сонячний диск. І правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки від чорного диска на майже такому ж чорному небозводі простяглися дивовижно красиві сріблясті широкі смуги. Вони були ніжні-ніжні, м’якого перлистого кольору; біля диска вони здавалися густішими, а далі поступово бліднули, немов танули на чорному небозводі. А навколо цих смуг яскраво горіли великі спокійні зірки!

— І зовсім не треба поспішати з спостереженнями, як на Землі, — сказав Вадим Сергійович. — Там сонячну корону можна роздивлятися тільки хвилину-дві, доки Місяць не почне відкривати сонячний диск. А ми можемо спостерігати корону цілими добами і тижнями, скільки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. І все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсіює світло! Ну, Галю, можете зробити серію фотографій сонячної корони. Це дуже цінно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навіть ось що. Коли б нам не пощастило нічого знайти на Венері…

— Та хіба таке може бути? — перебила я його.

— Ні, я певний, що ми відшукаємо на Венері ультразолото. Але навіть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тоді наших спостережень у міжпланетному просторі, фотографій і матеріалів кінозйомок досить було б для того, щоб цілком виправдати подорож. От побачите, як зустрінуть усе це на Землі, коли ми повернемося.

«Коли ми повернемося…» Про це, мені здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стільки праці! Ну от, я знову відхилилась від теми: і завжди так бувало зі мною, навіть коли я ще писала класні твори. Недисциплінованість це, чи що?

Дуже цікаво дивитися в телескоп Сокола і милуватися Сонцем. Але, слово честі, і в другому телескопі, біля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних і страшних вогняних бур, у нас все значно спокійніше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерігаємо вже другу добу (до речі, в мене є час, я зараз відпочиваю, а чергує біля телескопа Ван Лун).

В окулярі телескопа відкривається велике коло, ніби затягнуте найчорнішим оксамитом. Коло спокійне і нерухоме. Якісь далекі-далекі іскорки горять в його глибині. І тільки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко і далеко, сягає навіть за блискучі іскорки. Але це тільки якщо придивитися. А на перший погляд — коло в окулярі немов зовсім близько. Чорний оксамит здається розісланий прямо перед телескопом.

І на його непроникливій поверхні, як блискучий дорогоцінний камінь, нерухомо й спокійно лежить Венера. її ніяк не можна назвати за земною звичкою ні вечірньою, ні ранковою зіркою. Це — величезне небесне світило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цілком, а тільки у фазі. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими ріжками, повернутими у бік, протилежний Сонцю. Ні, я написала невірно: ми бачимо Венеру цілком, але яскраво освітлений на ній тільки цей серп, що охоплює її зліва. Поміж краями серпа — темний диск, оточений ореолом, який слабо світиться. Цей ореол — атмосфера Венери.

Як давно вивчають науковці Венеру — і як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землі все, що можна було знайти в маминій бібліотеці про Венеру. А тут, в астроплані, знову передивлялася мікрофільмові довідники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергійовичем і Ван Луном. Тепер я могла б і сама прочитати лекцію про Венеру, от правда! І навіть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусідку, проте, певна річ, коротко. Інакше мій щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.

З дев’яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землі і схожа на Землю більше ніж решта. її розмір і маса тільки трохи менші, ніж у нашої планети. І людина мусить почувати себе на Венері майже як вдома, майже зручно.

Ще в 1761 році великий російський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа світловий обідок навколо Венери — коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тоді вже зробив висновок, який свідчив про його велику наукову передбачливість. Він пояснив це явище саме тим, що на Венері існує атмосфера. Справді, коли Венера, підходячи до Сонця, повернута неосвітленим боком до Землі, земний спостерігач бачить її як темний диск, з світлим ореолом, який і є атмосферою планети, освітленої Сонцем.

Це цікаве явище спостерігалося астрономами останнього разу в 1882 році — і повторення його передбачається тільки в 2004 році. Як бачите, ореол Венери можна спостерігати з Землі дуже рідко.

Довгий час вчені думали, що хмари на Венері створені з водяної пари, яка добре віддзеркалює сонячне проміння. Але потім погляди на склад атмосфери Венери дуже розійшлися. Чимало вчених вважало і вважає, що в найвищих шарах атмосфери цієї планети немає ані водяної пари, ані кисню і що вони містять, головним чином, вуглекислоту. Інші вчені твердили, що разом з