Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Ще й досі мені йдуть листи з усіх усюд — від малих школярів і дорослих людей, від учених і хліборобів. Усі вітають мене за космічний політ, славлять, як світового героя, як одного з Колумбів Космосу. А мені ніяково, незручно. Я ніби вкрав чужу славу. І найбільше та слава належить тобі, Матусю. Хіба не так? Хіба я неправду кажу?

Може, сотні разів уже я був би в могилі, якби не ти. Може, лише твоєю самовідданістю та любов’ю я вирятовувався од вірної загибелі. Згадай…

Я купався у Дніпрі. Ти спочивала на березі, поправши перед тим білизну в прозорому плині.

Мені дуже подобалася пустотлива течія. І не помітив я, коли хвиля потягла мене у вир, закрутила, хлюпнула водою в рот. Я закашлявся й почав тонути.

Я теліпав ручками — дарма. Широко розплющеними оченятами дивився на жовте кружало сонця, яке мерехтіло вгорі, на зграйки рибок. Свідомість затьмарилась.

А тим часом тобі крикнули, що я тону. І ти кинулась у плин дніпровський, пірнула, витягла мене — синього і напівживого. Вилила воду з груденят, привела до тями. Я плакав, захлинаючись, а ти, пригортаючи мене, несла додому, втішала, пестила — схвильована та бліда.

А потім почалася війна. Батько пішов воювати. А і ти зі мною та сестричкою виїхала на схід, за Урал. Ми їхали в холодних товарняках, їли несмачну пісну бурду. Давали нам по шматочку черствого хліба. Ти майже весь свій хліб віддавала нам — мені та сестрі. А коли ми жалібно зиркали на тебе — ти дивилася прозорими синіми очима на нас і невинно казала:

— Я наїлася, дітки. Хай вам…

На ешелон налітали ворожі літаки. Виючи, скидали бомби. Ти хапала нас, кидалася, як і сотні інших людей, у поле, геть від вагонів. Прикривала нас своїм тілом. Та не вберегла сестри, її вбило під час одного нальоту.

Ти поховала її серед поля, дивилася невидющими очима вдалину, гладила суху дернину на горбочку, який прикрив сухеньке тіло твоєї доньки.

Ми жили всю війну за Уралом, у містечку. Ти працювала на великому заводі, рила котловани, носила розчин, тягала цеглу. Я пішов у школу. В перший клас. Потім — у другий, третій.

Ти поверталася з роботи увечері, хукала на сині долоні, плакала від утоми. А потім сідала до гасової лампи, зашивала дірки на моїх благеньких штанцях, прала сорочечку, латала носочки. Обкрадаючи себе, ти приносила мені грудочку масла або жменю крупів. І очі твої тепліли, коли я жадібно припадав до повної миски.

Та ось скінчилася війна. Ми поїхали на рідну землю, до Дніпра. Село наше спалили вороги. Ми побачили тільки недогарки та здичавілих котів, які шастали в бур’янах.

Ми стали жити в землянці. Батько не повернувся з війни. Потяглися довгі, важкі роки післявоєнної недолі. Куди не кинь — нема ні того, ні другого. І знову не раз, не два я б скотився в пащу могили, якби не твоя любов, твоя невгасима самовідданість. Коли я хворів гарячкою, ти не відходила від моєї постелі. Ти почорніла від болю, від горя, ти звелася на ніщо, лише очі твої горіли, як жарини, на сухому обличчі. І ти виходила мене. Чи допомогли мені ліки, що їх з труднощами ти роздобула в медпункті, — я не знаю. Але що мене повернула до життя материнська вірність — це я знаю напевне.

Нам допомогли поставити нову хату. Забувалися давні болі. Відкотилася в минуле пам’ять про війну. Нові діти не знали її темного лиця. Відбудувалися села. Потяглася молодь до міста — вчитися, шукати нових шляхів.

Я скінчив школу. Ти мене вирядила в армію. Лишилася одна-однісінька, як палець. Але в листах не жалілася, не плакала. Терпіла. І я інколи заздрив тобі — може, не тобі, а твоїй дивовижній мужності. Ви, матері, мужніші за синів своїх, хоч і не знаєте про це…

Вічне горіння. Муки. Любов. Щоденне хвилювання — чи нагодована дитина, чи одягнена, чи чиста, чи вдоволена, чи не зобижена, чи не хвора? І все — не для себе! І все — для дитини! Ні, такого подвигу не знають сини. Силою матерів тримається наш світ!..

Я пішов у авіашколу. Став льотчиком. Мені припала до серця орлина професія. В надзвуковому польоті людина переходила в якийсь небувалий ритм буття. Кожного разу я ніби народжувався вдруге, втретє, всоте!

Тоді почали писати про майбутні космічні польоти. Я захоплено читав такі книжки, журнали. Мріяв, сподівався, що той час незабаром. Але навіть найсміливіші здивувалися, коли декому з льотчиків запропонували перейти в Космоцентр. Я підійшов одразу — і по здоров’ю, і по знаннях, і по великій охоті.

Перший раз я літав по круговій орбіті. Це не було сенсацією, бо до мене вже літало сотні людей. Другий політ мені судилося здійснити до Місяця.

Я стояв на широкому хвилястому плато. Під ногами ламалася хрумка плівка, припорошена пилом. Над головою сяяла гігантська водяниста куля серед зірок. Земля. Було дивно і моторошно. Крізь туманну плівку хмар я розпізнавав обриси материків. І кожен з них простягався на тисячі кілометрів. А я їх вміщав одночасно — в одному погляді — неосяжні простори планети і мільярди людей.

Я розглядів Чорне море, ниточку Дніпра. Згадав тебе, Матусю. І збагнув, що це ж твої руки підняли мене на таку височінь! Твої і батькові. Руки простих, не відомих нікому людей. Якби не ти — я б не став тим, ким є нині. Якби не праця і вміння тисяч і тисяч скромних трударів — ноги космонавтів не ступали б на поверхню далеких світів.

Ми повернулися на Землю. Планета вшанувала нас. На трибуні перед людьми була й ти, Мамо. Присоромлена, приголомшена, зніяковіла. Ти все ховалася за мою спину, шепотіла:

— Ну хай ти герой… А я, мене за