Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник
Ні, не може Мати кинути сина на поталу. Вийняла вона ножа гострого, розрізала груди свої, потім — синові. Бризнула кров материнська, змішалася з синовою. Метнулися вороги, хотіли схопити Матір. Та пізно!
Стрепенувся син, охопився полум’ям іскристим. Спали з нього пута залізні, змінився лик. Засяяло чоло зоряне, налилися силою руки крицеві. Ось яку зміну чудодійну принесла кров материнська! Глянув Іванко на Матір, крикнув щасливо:
— Згадав! Усе згадав, Матусю! Люди! Браття! Повстаньте! Вставайте супроти ворога темного, підлого! Годі нам бути рабами! Світ — для трудящих рук! Пісня — для дітей вільних! Ниви — для народів розкутих!
Гей, як сколихнувся народ від заклику вогняного! Змів, наче листя осіннє, ворогів жорстоких. І пішли війська народні від села до села, від міста до міста, звільняючи рабів, спопеляючи гнівом праведним тиранів, багатіїв, насильників чорних.
А Іванко, взявши бандуру, співав пісні чарівні, зоряні. І де він проходив — прокидалися люди, розквітали буйним цвітом поля, оновлювалася планета. І, почувши звуки пісень братових, згадали про минуле своє брати пригнічені. Вийшли на шлях битий Василько, Миколка, Андрійко, Юрко, Степанко, Петрусь, який сидів за малювання недозволене у підземеллі темному. Обняли вони Матір свою кохану, поклонилися до землі за подвиг її великий. Пройшли брати по планеті, допомогли народу влаштувати життя нове, братерське. А потім викували корабель летючий та й помчали до рідного краю.
І зараз — хто полетить до зірок ясних, на дорозі небесній може зустріти гостинний дім. Кожній добрій людині — відчинено двері. А злим — краще не потикайся. Одразу пізнають темне серце сини та Мати. Адже недарма вони довго мучилися в чужинецькому полоні…
…Бачиш, Матусю, я назавжди запам’ятав твою чарівну казку. В ній теж відбилася твоя щирість, твоя правда, любов. Ти ніби знала, що мене чекають зоряні шляхи, і вкладала в дитячу душу образи прозоро-кришталеві, героїчні, подвижницькі. І я з малих літ знав, що неможливо нести в інші світи, на далекі планети темряву, ворожнечу, рабство, обман. Я зберіг той легендарний заповіт, я передам його дітям нового світу.
Ми вечорами збираємося з товаришами-космонавтами, говоримо про майбутню роботу. Адже це буде не простий політ, а творення зовсім іншого світу. Небувалого. І ми будемо його творцями. Не вигадані боги, не ангели міфічні, не демони, не примарні почвари, а живі, теплі люди, які вирощували силу і вміння, ніжність і мужність, любов і несхитність в довгих, нелегких дорогах на рідній планеті.
Новий світ буде на супутнику Урана Титані. Це велика, досить велика куля. Від неї до Сонця далеченько, світило звідти здається яскравою зорею з ледь-ледь помітним диском. Проміння його мало, тому астрономи гадали, що на Титані панує холод і темрява. Малювали похмурі скелі, нагромадження аміачних кристалів, нерадісну пустелю, моторошне небо.
Дослідники, які недавно полетіли до Титана, були приємно вражені. Планета виявилась не холодною і не похмурою. Вони побачили темно-сині моря, що хвилюватися справжньою земною водою, били прибоєм у рожево-білі скелі. У тих водах плавали примітивні риби, розквітали прості водорості, на планеті зеленіли, синіли широколисті, лапаті рослини, цілком відмінні від знайомих, земних. Атмосфера Титана була теплою, затишною. Звідки бралося тепло, дослідники ще не вияснили повністю. Припускають, що воно випромінюється надрами планети. Дивно, правда? Природа часто сміється над нашими гіпотезами та уявленнями, побудованими на догоду звичним концепціям.
І дихати на Титані можна без маски, в атмосфері двадцять відсотків кисню, п’ятдесят азоту, інше — інертні гази. І жодної бактерії. Чуєш, Мамо? Жодної. Ми дуже боялися спочатку, щоб не заразитись чужепланетною інфекцією, адже від неї немає імунітету. А потім відкрили — цей світ без бактерій. І паразитів серед тваринного й рослинного світу ми не виявили на Титані. Жодного хижака. Риби й тварини, як і рослини, живляться не плоттю своїх сусідів по життю, а елементами атмосфери, радіацією електромагнетизму та тепла.
Наука була вельми здивована. Вражена. Досі ще йдуть дискусії: чи можливе таке? Але ж можливе. Бо є. І коли визрів проект — заснувати на Титані Нову Землю — почалися суперечки: що переносити туди? Які живі форми пересаджувати, що акліматизувати?
З освітленням було простіше — всі рослини на Титані, всі живі утвори, скелі, навіть води світилися, флуоресціювали. Тому на планеті ніколи не було ночі — лише легка пульсація освітлення, що залежала від сходу над поверхнею нового світу далекого диска сонця.
Складніше було питання з вирішенням долі нових наземних рослин і тварин. Що і кого брати чи не брати із Землі? Більшість космонавтів та вчених вважали — необхідно переселяти лише творчі форми, трудящі, так би мовити. І жодного паразита. Дехто засперечався. Доводив, що паразити необхідні. Що вони стимулюють здоров’я і ріст творчих форм. Що для поступу необхідні протиставлення різних начал. Що злаки і фруктові дерева, квіткові та хвойні рослини, переселені на Титан, зачахнуть і знидіють, не маючи ворогів, або ж небачено розмножаться, заполонять усю планету.
Бач, Мамо, як далеко зайшла наука, що вже й зло вважає необхідним чинником світобудови. Дехто з космонавтів хотів би узяти з собою котів, собак, морських свинок, білок, папуг. Звісно, котам необхідне м’ясо, мишам — зерно, білкам — горіхи… Ниточка взаємозв’язку потягнеться до безконечності, і ми відтворимо точну копію нашої Землі в новому світі. А навіщо? Невже не можна обійтися без самопоїдання природи? Після сварок і дискусій все-таки було вирішено здійснити гігантський соціально-космічний експеримент — створити еволюцію нового типу, де всі тварини і рослини на чолі з розумною істотою — людиною — будуть збратані, об’єднані, як клітини в спільному організмі.
А мені ця думка була рідна й близька вже давно. І її заронила в моє серце ти, Мамо. А ти прийняла її від матері своєї, від бабусі, а ті — з сивої давнини.
Пісні наші, казки наші, думи народні ніде не проповідують ворожнечі й розбрату. Всі події в казках закінчуються миром і веселощами. Народу-творцеві найлюбіше було — скінчити герці військові, змагання між людьми та вийти в поле неозоре, вдихнути повітря солодкого, пахучого, засіяти лан вільний зерном золотим. А
