Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

ніби вона знову почула рідний голос коханого мужа.

Розбиваю громи! — радіє дзвін.

РОЗБИВАЮ ГРОМИ! — гучно відлунюють гори.

Зоя уже не дивувалась. Збагнула порив Василя. Коли замовкає звук дзвону, коли падає в темряву смерті той, хто кликав людей проти грози, хай інший стане на його місце. Клич повинен звучати невпинно!

Чуєте, люди? Чатуйте серед грози. Хтось потребує вашої допомоги, вашого чутливого серця. Хтось блукає манівцями, хтось знемагає в самотині, хтось жагуче бажає побачити поряд з собою щире обличчя друга. Хто ж допоможе їм, коли ви заснете в грізну годину?

РОЗБИВАЮ ГРОМИ!

МАТИ

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіе моє

На тебе, мати, возлагаю…

Т.Шевченко

Повість-монолог

Скоро я полечу в далекі світи.

Ми з товаришами ступимо на твердь інших планет, побачимо нові світанки, почуємо шум інших лісів, звуки й мову небачених істот. Над нами будуть незнайомі сузір’я, в наші легені увійде неземне повітря…

Важко уявити той хвилюючий, небувалий контакт з іншим творенням світобудови, мить жаданого єднання різних розумів — крапель єдиної Природи. То буде благословенна мить. У земний потік знання, культури, творчості увіллються братерські джерела. Нові Люди. Нове Пізнання. Нова Краса.

Я не можу розлучитися з тими думками. Вони зі мною вдень і вночі. Прокидаюся — думаю. Ходжу на прогулянку — мрію. Сиджу за партою в Академії — бачу за сторінками книги зоряний безмір, що кличе, тягне, хвилює, манить неозорим розсипом полум’яних світів.

Тісно стало на Землі. Вона розкривається у неосяжність, і ми — діти планети — народжуємося в нове буття. Там будуть зародки інших Земель, джерела нових еволюційних рік, початки небувалих культур.

Що ж візьмемо з рідної планети? Що згадаємо на таємничих шляхах? Що буде радістю на новій путі?

Може, спогад про далекі криваві битви? Може, записи про тиранів і деспотів сивої давнини? Може, пісні про рабство і тугу за рідним краєм?

Ні, ні, ні!

Я візьму з собою найніжніше, найпростіше, найнепомітніше. Легіт нечутний степовий, що несе на своєму крилі подих весни, пахощі й барви скромних лугових квітів. Я понесу в серці звуки народних пісень, що віками не змовкали над землею, зберігаючи в безіменних творіннях пульс безсмертя, що протидіяли всім спробам темряви задушити прагнення до світла й поступу розуму. Казку я не забуду в зорянім безмежжі, казку-чарівницю, улюблену всіма поколіннями, яка пронесла понад довгими й тяжкими тисячоліттями віру в правду, мужність, любов. Я згадаю в таємничих світах дивовижних геніїв духу вселюдського — поетів, митців, воїнів, повстанців, хліборобів — словом, усіх подвижників, які горіли живими смолоскипами серед темряви віків, осяваючи полум’ям власного життя й розуму шляхи до справедливої будучини вселюдської.

Та найголовніше, найсвятіше, що я візьму в серце, в думи, в нове життя, — тебе, Мати…

Бачу тебе й нині перед собою. Ось я йду по алеї нашого Космічного Містечка. Поряд зі мною моя подруга. Та, що буде супроводжувати мене в небезпечній дорозі. Та, що підтримає в невідомості. Та, що дасть свою любов і ніжність, терпіння і людськість, уміння та жіночість новим поколінням нового світу. Та за нею я бачу тебе, Мати…

Ти виходиш у сад увечері. Ми разом садили його, поливали. Ти любиш дивитися на зорі. Може, від того й мій погляд навіки злився з небом?

Ти згадуєш мене, я знаю. І пишаєшся мною. І ревниво слухаєш, що кажуть люди про твого сина. І з хвилюванням чекаєш миті, коли радіо та газети рознесуть по світу вість про далекий політ. Тобі страшно, але ти не скажеш нікому про це. І сусіди не побачать сліз твоїх, не почують слова скорботи. Та лише в бесіді з постарілими подругами своїми мовиш журливо: «Полетіли наші соколи далеко й високо, не те що ми! Все життя — в кочергах. Темні, сліпі. Та хай. Хай хоч вони побачать дива всякі. А ми порадіємо…»

І, виходячи під зоряну безмір, вбираючи в душу вогники далеких світів, ти зітхнеш сумовито: «Який же той світ великий та гарний, багатий та казковий. А я, немов мачинка невидима, перед такою славою».

Я чую твої слова, Мамо. Вони — від скромності великої, вони — від самозречення героїчного. Ти навіть сама не знаєш, хто ти є. Ти пишаєшся мною, ти гадаєш у простоті своїй, що я розумніший і вищий від тебе! Нене моя! Твоя думка — велика химера! Невже ти й досі не збагнула, що слава Сина — то слава Матері? Відмовляючись від себе, Мати піднімає Сина до слави, до радощів, до життя. А сама залишається в тиші, в мовчанні, в невідомості. Ти піднімаєш руку, ти протестуєш, ти відмовляєшся від власної величі! Але я скажу тобі все… все, що відчув, що передумав, що понесу з собою в неосяжність.

Я вперше пам’ятаю себе у тебе на руках.

Ти виходила вечорами, після цілоденної праці в полі, надвір. Сідала на колодки біля хати. Поряд мовчазно бовваніла постать батька, чулося пихкання його люльки, жеврів вогник. На колінах його лежали великі, вузлуваті руки — втомлені, важкі. Вони спочивали, ті руки.

Сходилися сусіди. Гомоніли. Про що — не згадаю. Але гомін той був приємний, він заколисував, як казка. А над селом пливла пісня. То на вигоні співали хлопці й дівчата… Як це добре — гуляти на вигоні, на шляху, в садах. Під поглядом зірок, під подихом неба, в обіймах чарівниці-природи. В тому дивному плетиві мимохіть народжувалася пісня, казка, легенда, входила чудовими нитями в