Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

Хуртовина завивала. Над Василем виріс великий горб. Зоя не чіпала його, бо знала — під снігом тепліше. А їй лише одне — не заснути. Не дати, щоб кров захолола. Бігати, ворушитись, доки є крихта свідомості…

Останні сили. Останні проблиски свідомості. Гуде дзвін у просторі. Ні, то гуркіт вертольота. Невже не сниться? Невже насправді? Вона розплющує змучені очі. На засніжений берег Катуні сідає чорний довгохвостий птах. Біля нього з’являються люди. Біжать. Зоя полегшено зітхає. Сміється — щасливо, тихо. І засипає міцним сном…

Люба матусю!

Пробач, що довго не писав. Я трохи занедужав, але тепер уже гаразд. Тільки ти не турбуйся — нічого особливого. Так — нежить. Простудився. Маршрутну зйомку закінчили. Правда, повінь понесла записи кількох днів. Ну, нічого, база похвалила. Ми склали непогану карту. Я тобі не писав — у мене в останні дні був новий технік. Дівчина. Матусю, спершу мені було ніяково. Я навіть хотів утекти. А потім подружив з нею. Якби ти знала, яка це дівчина! Ти сама побачиш! Не дивуйся! Ми навесні приїдемо до тебе. Вдвох. Розумієш?

Я тепер зовсім інша людина. Цілком інша. Хандра зійшла, як нікчемна плівка. Я люблю життя. Глибоко, міцно, радісно. Я воскрес, мамо. Зоя повернула мені віру в людей. В любов. Я збагнув, що дивився на світ крізь окуляри амбіції, самозакоханості. Знаю й тепер — є погані люди, є злі люди, є холодні, нікчемні. Але більшість людей несуть в серцях іскри світла. Лише не всі його відкривають друзям своїм. Інколи соромляться, щоб не осміяли. Інколи забувають про те проміння, інколи бережуть — не знати для кого й навіщо!

Я згадую тепер, матусю, нашу дитячу мрію про лицарів краси… Які ми були смішні! Не постановами вирішується таке братерство й лицарство, не резолюціями, не словами, навіть найкрасивішими! Битвою життя кується така спілка, самовідданістю і дружбою — справжньою людською дружбою — в поєдинку з небезпекою. В надрах буття, в клекоті пошуків гартується серце.

Мамо, матусю, за ту нову радість мою вдячний і тобі, і далекому гуцулу Йвану Стотисячному, і милому другу своєму Михайлові, і моїй нареченій Зої, і тисячам людей— відомих і невідомих, бачених і небачених, які живуть, працюють, дишуть, кохають поряд зі мною на нашій планеті…

До зустрічі, моя рідна.

Жди нас — мене й Зою — в гості. Поклін Дніпру широкому, лісам тихим, лукам неозорим.

Вася й Зоя вийшли з автобуса, звернули з асфальту на ґрунтову дорогу. Метрів за двісті від широкою шляху почалося гірське село. З верховини пливли темні хмари, чувся гуркіт грому. Вася занепокоєно глянув на рожеве платтячко дружини:

— Треба бігти, десь заховатись. Насяде злива!

— Не розкиснемо, — усміхнулася Зоя. — Ходімо прямо до твого Стотисячного. Я жду не діждусь, хочу побачити таку легендарну постать.

— А ти його почуєш, — промовив Вася. — Раз почалася гроза, то він неодмінно задзвонить.

Люди з-за тинів з цікавістю поглядали на невідомих, віталися. Зоя роздивлялася чепурні будинки, хвалила.

— Одразу видно — майстри живуть добрі. От би запрошувати цих майстрів по всій країні. Хай би навчили… Щоб села були, як лялечки…

— Колись буде й таке, — сказав Вася. — Ось дзвіниця. А оце його хата. Тільки щось не видно нікого на дзвіниці. Давай зайдемо.

Вони перейшли кладку, перекинуту через потік. На поріг видибала стара-престара бабуся. Поглянула підсліпуватими очима на гостей, закивала головою:

— Просимо, просимо. Такі файні люди, молоді. Заходьте до хати.

— Та ми б хотіли побачити Йвана Стотисячного, — сказав Вася. — Давно колись зустрічався. Тепер вирішили навідатися…

— Нема, — сумно мовила бабуся. — Нема Йвана. Одна я осталася. Скоро до нього піду. Еге, вже пора.

Вдарила блискавиця в сусідню гору, осяяла веселим полум’ям присмерк; бадьоро загримотіло по долині. Бабуся перехрестилася.

— І дзвіниця осиротіла, — додала вона. — Нема кому й подзвонити. Сови та сичі там живуть…

— Нема, — тихо прошепотів Вася. — Жаль. Так хотілося поглянути на старого…

Залопотіли потоки дощу об дах, заскакали краплі по калюжах, сива стіна заслала виднокіл. Грім посилився, блискавиці миготіли без упину. Вася зненацька схопив дружину за руку, потягнув під дощ.

— Куди ти? — закричала вона.

— Ходи за мною! Не питай.

Він пробіг по кам’яних плитах до дзвіниці, вскочив у напіводчинені двері, задихаючись, почав дряпатнсь по сходах.

— Що ти вигадав?

— Побачиш!

Ось вони вже біля дзвонів. Вася схопив вірьовку, розгойдав било. Лунко прокотився над селом, над горами удар міді. Другий! Третій!

— Для чого ти? — здивувалась Зоя.

— Розбиваю громи! — крикнув Вася. Зціпив зуби, невміло смикав вірьовки.

Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом!

Звуки пливуть уже рівніше, вилаштовуються в стрункі ряди, хвилюють, кличуть, звуть! Вони врізуються в чорно-синє грозове небо, навстріч блискавицям і гнівним громам, навстріч потокам зливи і ярим натискам бурі!

І прислухаються люди на полонинах, здивовано-радісно повертають обличчя до урочистого заклику. І витирає сльозу вдова Йвана Стотисячного,