Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

дати радіограму, щоб прислали іншого колектора замість нього, або щоб прислали хлопця-техніка… А як пояснити? Що сказати начальнику? Характери не зійшлися? Смішно… Треба терпіти. Мовчати. Лишилося небагато. З місяць. Вже холоднішає, незабаром в горах підуть сніги.

— Іди чай пити, — гукнула Зоя.

— Я не хочу.

— Чому ж? Ти сам поставив. Іди, чого сердишся? Не розумію. Страшне яке — бороду його зачепила… Носи, як охота, синицям на сміх.

Вася мовчки вернувся до багаття, налив собі кип’ятку, кинув дрібку заварки. Зоя розв’язала свій рюкзак, вийняла вузлик, добула печиво. Набрала пригорщу, подала хлопцеві.

— Бери. Мама прислала. Домашнє.

— Не треба. Я ситий…

— Бери, бери. Це ж мамине.

Він посопів ображено. Все-таки узяв. Одкушував печиво, запивав чаєм. Солодке тісто тануло в роті, нагадувало щось знайоме, близьке. Таке пекла бабуся Химка і мати. Хлопцеві стало сумно.

Яскраво уявився вечірній Дніпро, кружало місяця в плині ріки, дівочі пісні…

Зоя, ніби відчувши його думки, мрійливо сказала:

— У мене мама добра. Як сонечко. Хто на неї дивиться — той сміється. Не можна сумувати з нею. І все, що вона робить, добре. І борщ. І коржики. І каша. І хату помаже — хата сміється. А город посадить — городина веселиться. Не віриш?

Вася невиразно мукнув.

— Це точно, — вела далі Зоя, прихльобуючи чай. — Я на власному досвіді переконалась. Як добра людина, то й справа в неї добра. А як зла — краще не бери в неї ні товару, ні речей.

— Ну, це ви вже занадто, — не стримався Вася.

— Не занадто. Зло передається в працю. Точно. Як людина працює з любов’ю — один результат. А як з люттю — зовсім інший.

— Он які імперії будувалися на рабах, на злобі, — сказав Вася. — Єгипет. Рим. Візантія… Піраміди, храми… Все на стражданні, рабською силою побудоване.

— О, о! — підхопила Зоя. — Ти сам мені підказав. Побудовані вони на люті, на злобі, — такий з того й толк вийшов. Ніякого добра ті храми та імперії не принесли. Вся історія про це каже. І ніколи в майбутньому ніхто не побудує щастя на люті. На рабстві. А що — ні? Точно кажу. Тільки добром. Дружно.

— На словах — гарно, — зітхнув Вася. — А в житті…

— А що в житті? Треба так і в житті. Не слова говорити, а діяти. Не ждати від когось, щоб він показав тобі взірець добра, а самому бути добрим і чесним. А як же? Точно кажу.

Вася мовчав, роздумував. Свідомість ще протестувала, не приймала до себе цю дівчину з її безпосередністю, з її невимушеністю. А Васі так хочеться віри в людей. Ой, як хочеться…

Над долиною котилася імла. Зашуміли високі ялини під поривами вітру. Язики полум’я хиталися в різні боки. Вася устав з каменя, заховав чашку.

— Насувається негода, — сказала дівчина. — Ходімо в схованку.

— Я буду тут.

— Як хочеш… Я пішла…

Вона зникла в сутінках. Вася розіслав спальний мішок, скинув куртку, підклав під голову, роззувся. Збігав до Катуні, помив ноги. Вода була крижана. Ахкаючи, хлопець обмився до пояса. Обтерся шорстким рушником. Стало гаряче, приємно. Він надів сорочку, повернувся до вогнища, заліз у мішок. Дивився на грізну буряну височінь, прислухався до звуків ночі. Жарини в попелі жевріли, підморгували.

З мороку почулася пісня. Зоя співала щось бравурне, модне, без слів.

— Кривляка, — несхвально сказав Вася. — Навіть наодинці викаблучується.

Пісня стихла. Потім почулася знову. Тепер голосок Зої виводив сумну мелодію.

Та колись ми кохались, як зерно в орісі, А тепер розійшлися, мов туман по лісі…

Вася мовчав. Слова осуду зникли. В серці потепліло. Перед очима попливли далекі образи дитинства. Повінь на Дніпрі, ніжне вербове віття схиляється до води, миє новонароджене весняне листячко. Човен легко лине над темною хвилею. Батько на веслах, мати — на кормі. Гойдається човен, журливо співає вода, а мати виводить глухуватим м’яким голосом. Батько вплітає в пісню свій баритон, задумливо вторить матері:

Налетіли гуси з далекого краю, Скаламутили воду в тихому Дунаю…

Скаламутили. Назавжди… Розлетілися химерні мрії дитинства. І за дитячими лагідними образами виникли темні постаті дійсності. Чому? Чому так сталося? Чому люди не зберігають назавжди той чарівний аромат безпосередності й щирості, який виявляється в кожної людини у дитинстві?

Хвилі втоми колишуть хлопця. Гойдають. Перед ним з’являються великі сірі очі. Зоя… Дивиться прямо на нього, свариться тонким пальчиком:

— Навіть камінь, знайдений доброю людиною, буде сяяти краще. Я певна, що алмази в руках злих людей приносять горе. І борщ, зварений злими, стає отрутою…

Вася сміється. Йому приємно слухати її дзвінкий голос. Але не можна показувати цього. Бо вона подумає що-небудь. А потім прийде горе. Горе… Вася не хоче його повторювати. Краще йти самотньо або дружити з хлопцями, такими як Мишко… славний друг… Треба написати йому і мамі.

Сон непомітно опанував хлопцем. Він не бачив спалахів блискавиць, не чув погроз лункого грому. Та незабаром з неба впали перші