Розбиваю громи - Олександр Павлович Бердник

— Лай, лай. Винен. Прозрів. Лише тепер зрозумій, кого я втратив. Лише тепер… Ярино, вернися до мене. Вася хай приїде. Простіть мене. Хай знову буде сім’я. Я самотній, одинокий, як собака. Ярино, не відмовляй…

Довго мовчала Ярина, дивилася на колишнього чоловіка. Рівним голосом сказала:

— Все уже давно вирішено, Терентію. Неможливо з’єднати розбитий черепок. Неможливо зустрітися пішоходам, які пішли різними шляхами. Кожен крок віддаляє їх. Невже не розумієш? Для чого сходитися, ворушити попіл? Там жару нема. Вогонь не запалиш. А без вогню — яке життя?

— То що, — глухо озвався Терентій, опускаючи голову донизу, — кінець? Нема мені вороття?

— Чому ж? — дружньо сказала Ярина. — Думай, шукай. Я тобі двері не зачиняю й до нас. Якщо є бажання. Але склеювати сім’ю — ніколи. Вася вже не назве тебе батьком. Ти страшно образив його. Хто скаже, скільки пережила дитина? Скільки разів він був над прірвою? Краще не торкатися тих рубців. Він вийшов на добру путь. Я підтримаю його. Може, колись, як заживуть рани — побачиш його…

Терентій мовчки повернувся, вийшов за ворота. Самотній, зігнутий, нещасний. Ярина дивилася йому вслід, дивилася в глибину свого серця, шукала там хоч крихту жалю за минулим. Ні, минуле зникло без сліду, як камінь, кинутий у вир. Людське співчуття до колишнього друга лишалось, але жалю за втраченим уже не було.

Скінчено щоденну працю. Гудуть від утоми ноги. Та тіло сповнене сили, повноти життя. Якби не вечір, можна було б іти далі й далі, міряючи кам’янисту стежину натрудженими ногами. Гори п’янять і дають незбагненну насолоду — спокій душі. Той спокій, якого так тяжко досягти серед гомону і штовханини життя.

Лежать під ялиною рюкзаки, молотки. Наношено величезну купу сухого віття. Вистачить до півночі. Хлопці розвели багаття, повісили над ним казанок з водою. Оранжеві язики радісно лижуть смолисту їжу, бризкають ярими іскрами в простір. Приємно сидіти на камені, мовчати, дивитися в огонь, думати.

Над горами мерехтять зорі. Михайло дивиться на них, а на його рудій юнацькій борідці виблискують промені багаття. Зітхнувши, він звертається до Васі:

— А ти знаєш — мати твоя правду мовить…

— Про що ти? — не збагнув Вася.

— Про те ж саме… Дивлюсь я оце на небо… І уявилось мені, що я в іншому світі. Інші форми. Екзотичні, не наші рослини, істоти, люди. Якісь неймовірні споруди. Я пройшов мимо них, захоплено розглянув, перемовився з братами своїми космічними. А далі що?

Михайло замовк, ніби прислухаючись до власних думок. Приглушено шуміла Катунь, десь пронизливо скрикнув нічний птах. Вася занепокоєно ворухнувся.

— Не розумію, до чого ведеш? Ще недавно ти захоплювався такими перспективами. Нові істоти, нова культура, спалах знання. Синтез різних цивілізацій. Що з тобою сталося?

— Не поспішай. В мені це ще лише зав’язується. Ще не все вияснилось, не все завершено. Але думка моя проста. Та й не моя вона, а навіяна листом матері твоєї. Ми несемо в собі добре зерно. Те зерно повинне дати найповніший плід. Доки ми його не посадимо і не будемо поливати, доглядати, захищати — не жди плоду. Чи не так ми?

— Мишко, без викрутасів. Одразу бери бика за роги. Ти що — виступаєш тепер проти космічних польотів?

— Та ні, ні, — з досадою махнув рукою Михайло. — Невже ти такий тупий, що не вхоплюєш моєї думки? Хай будуть польоти, хай будуть найдивовижніші досягнення зовнішні, технічні, але все повинне розвиватись відповідно з головним — пізнати людину. Хто вона, звідки, куди йде? Зажди, не перебивай, я не скінчив думки. Ніяка інформація про кількість часток, про відстані до інших метагалактик, ні спектри інших систем, ні форми іншопланетних істот — ніщо не покращить нас, не наблизить самовдосконалення…

— Не згоден. Не згоден, — заперечив Вася, знімаючи казанок з вогнища. — Вже закипів чай, давай пити.

Михайло підставив свою чашку, Вася налив кип’ятку. Михайло гризнув кусочок цукру, сьорбнув паруючої рідини, одставив чашку вбік.

— Чому ж ти не згоден? Поясни.

— Тому, що пізнання зовнішнє все-таки допомагає розкриттю талантів людини, її особливостей.

— Може. Напевне, так. Але то буде зовнішній план. Серед сучасних вчених, спеціалістів є багато людей і черствими душами. Отже, ще щось потрібне. Самоочищення, самопізнання, саморозкриття. І тут мені згадалися слова твоєї матері. «Людина-райдуга, людина-квітка, людина-музика…» Слухай, це вище над всі інші мудрування. Вся моя минула балаканина не варта однієї цієї фрази. Не боюся признатися в цьому. Що з того, що ми будемо на Місяці, на Марсі, на Альфа Центавра? Що з того, якщо ми й там у серці збережемо егоїзм, пиху, бажання зверхності? Ти читав деяких західних фантастів? У них все ’дно гримлять галактичні війни, панують міжзоряні імператори, літають міжпланетні поліцейські, ревізори. Боже, яке страхіття! Вони цілком спокійно переносять свої зарази на міжзоряний простір, вважаючи, що їхня гидота є закономірною для безмежності!

Михайло замовк, ніби втихомирюючи своє обурення. Мовчав і Вася, задумавшись. Обидва потихеньку сьорбали чай, заїдаючи його сухарями. Допивши, Михайло вів далі:

— Колись я читав статтю одного великого вченого. Забув прізвище. Тоді не звернув уваги на його думки. А тепер згадав. Він писав про самозакоханість людського розуму. Про наш тисячолітній антропоцентризм, що дістався нам у спадщину від середньовіччя, від церковних догматів. Ми все міряємо від себе, від наших прагнень і рівня знаниня. Ми уявляємо іншопланетннх істот, їхню культуру, досягнення й спосіб життя відповідно зі своїми смаками та ідеалами…

— А як же інакше? — не стримався Вася. — Де взяти інші критерії?