Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— Ні, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколі Петровичу. Мої очі теж бачили червоне. Виходить, що…
Що саме “виходить”? Невідомо… Галя побачила, як Ван Лун підійшов до Миколи Петровича і почав розповідати йому. Риндін дуже зацікавлено прислухався до його слів. Потім Галя почула голос Миколи Петровича:
— Звичайно, це дуже цікаво, дорогий Ван. І ви певні, що то був не якийсь гірський рельєф, а рослинність?
— Саме так, Миколо Петровичу, — переконано відповів Ван Лун. — Знаєте, враження таке, як від пишного оксамитного килима. Безумовно, рослинність. Проте червона. А місцями — оранжева.
Значить, зіркі очі Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тільки ніби щось майнуло — і все…
— Тоді доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цілковиту рацію, — промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борідку. — Пам’ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторіччя, він висловив думку про те, що колір рослинності на Венері мусить бути відмінним від земного. Внаслідок жаркого клімату, твердив Тихов, рослини Венери мусять відбивати оранжеве і червоне проміння Сонця. Адже саме це проміння дає зайвий для них запас теплової енергії… Цікаво, дуже цікаво!..
Він ще на хвилинку замислився — і потому знову засмучено махнув рукою:
— Цікаво, звісно… Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищі? — гірко спитав він. — Припустімо, що ви з Галею не помилилися, що рослинність на Венері має оранжево-червоний колір. Гаразд. Припустімо, що ви бачили ліс, або луки, або джунглі. Що з того? Навіть коли б ми вирішили спускатися на них — і це, певна річ, полегшило б наше завдання — навіть тоді, — де шукати це ваше “червоне”, якщо все знову затяглося хмарами? Спасибі, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. — І він рішуче заглибився в обчислення.
Так минали години. Академік Риндін не відходив від пульта керування. Коли Галя несміливо нагадала йому про обід, він тільки коротко, але виразно буркнув:
— Не до того!
Про який обід міг він зараз думати? Астроплан наближався до мети складного і трудного польоту. Пройдено весь довгий і небезпечний шлях у міжпланетному просторі. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землі, рослинністю, ось, рукою подати! Лишається тільки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати місце для неї?
Астроплан, підкорюючись тяжінню Венери, плавно пройшов другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, — принаймні в цьому розумінні. А далі?.. В усякому разі, він відчував, що думки і надії його супутників звернені до нього: саме він, керівник експедиції, мусить приймати рішення, які усунуть небезпеку. Проте рішення можна було прийняти тільки одне.
— Третє гальмування, — глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
У лічені секунди астроплан промайнув над скупченими щільними хмарами і знову почав віддалятися від них. Термометр показував, що оболонка корпусу розігрілася тепер значно менше, ніж під час двох перших гальмувань. Це також свідчило про помітне уповільнення швидкості міжпланетного корабля.
Галя помітила, що після третього польоту над хмарами, астроплан, хоч і віддалявся від них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не еліпс, а рівне коло. Але все ж таки це був еліпс, помітно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще еліпс…
Академік Риндін відзначив:
— До четвертого гальмування лишається дві години п’ятдесят чотири хвилини. А тоді…
Що тоді? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя відчувала, що в неї злипаються очі. Нервове напруження переросло у важку втому — і не лише в неї. Рухи Сокола і Ван Луна стали також кволими, уповільненими. А ще Галя помітила, що варт їй поглянути на сіре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливість. Зусиллям волі вона відганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндіна: тільки на ньому не була помітна втома, його рухи були такими ж енергійними і рішучими, як і раніше. Сонливість охоплювала Галю дедалі міцніше, її очі мимоволі заплющувалися — “просто хоч сірниками повіки підпирай”, як скаржилася вона колись мамі ще маленьким дівчиськом… І нарешті її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! І ніби в ту ж саму хвилину Галя знову підвела голову і озирнулася. Що сталось?
На екрані перископа те ж саме море хмар, сіре, похмуре, — жодних змін. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому він раз у раз стискає зуби, не кажучи ані слова? Чому Вадим Сергійович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? І в каюті немов стало жарко, навіть руки спітніли…
— Вадиме Сергійовичу, скажіть, що відбувається? — розгублено спитала Галя.
— Закінчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.
— Як знижуємось, куди?
Замість відповіді Сокіл тільки знизав плечима. Що він міг відповісти, якщо під астропланом була та ж сама сіра пелена хмар?..
Академік Риндін прийняв рішення.
— По гамаках, товариші, — голосно наказав він. — Надійно закріпіть запобіжні ремені! Негайно!
За хвилину—півтори він почув голос Сокола:
— Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!
Риндін глибоко уривчасто зітхнув. Він розумів усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.
Подальше зниження швидкості на круговому польоті було надто рискованим. Корабель першої-ліпшої хвилини міг втратити кількасот метрів висоти і заритися в хмари. І коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то… Після четвертого гальмування астроплан летів зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення швидкості, безумовно, проте…
Цифри говорили самі за себе. Літак на Землі робить посадку із швидкістю не менш як сто кілометрів на годину. На годину! І це вважають дуже великою посадочною швидкістю. Адже приземлення — найнебезпечніший момент польоту.
Астроплан летить зі швидкістю семи з половиною кілометрів на секунду. Значить, він робить зараз двадцять сім тисяч кілометрів на годину, летить у двісті сімдесят разів швидше, ніж літак, що приземляється. Останній еліпс навколо Венери він пролетів за годину тридцять шість хвилин.
Треба різко, всіма засобами зменшити швидкість. Іншого виходу немає. Панорамний радіолокатор не діє внаслідок якоїсь загадкової причини. Він не допоможе вибрати місце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власні очі. Так, іншого виходу немає!
Рука академіка Риндіна рішуче пересунула важіль на боковій стінці пульта керування. Пронизливий тривожний дзвінок пролунав у центральній каюті: увага, увага, будьте напоготові!
І майже слідом за тим тіло Риндіна різко рвонулося вперед. Його стримали тільки широкі запобіжні ремені крісла.
