Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь
— Знаю, — кивнув учений. — Дивно, звичайно, але це не наш клопіт. Надійде відповідь з Глобінфу, і все з’ясується. Мене цікавить зараз інше. Ти, Камо, згадувала про психічні нахили.
— Так, зондування підсвідомості виявило садистські нахили.
— Розумію. Саме це відповідає характерові його інтересів. Похмура епоха середньовіччя: пекло, чаклунки, вогнища інквізиції…
— Так. Тому я й не надала цьому особливого значення.
— І правильно. Ми мусимо зосередити увагу на основному питанні: чи могла парамнезія витіснити з підсвідомості усі сліди багаторічних переживань?
— Мабуть, це неможливо. Одначе…
— Скажи, з ним можна зараз поговорити?
— Авжеж. Переклад з латини на інтермову й навпаки уже запрограмовано. А щоб він нас не розумів, ми можемо розмовляти між собою по-польському.
— Що він зараз робить?
— Лежить долілиць, напевне, молиться. Отак пролежує цілими годинами.
Кама підійшла до столика й увімкнула візію. На екрані з’явилася простора кімната і чоловік у блакитному лікарняному халаті. Бородань справді лежав розіп’явшись на підлозі.
— Цікаво, — пробурмотів Гарда й запитав Каму: — Він що, не виходить із спальні?
— Дуже неохоче. Виходить лише на терасу й годинами дивиться вниз на місто. Так, наче милується й дивується враз.
— Цікаво, — повторив концептолог.
Чоловік у блакитному лікарняному халаті почав поволі підводитись. Якусь мить постояв навколішки, тоді встав і підійшов до розсунутої стіни, за якою була широка тераса.
— Ходімо, — промовив Гарда.
Коли вони входили до кімнати, чоловік стояв на терасі й дивився вниз.
— До вас прийшли гості,— кинула з порога Кама.
Бородань повернувся, і на його обличчі, зосередженому й напруженому, відбилися страх і радість.
— Це професор Гарда. Познайомтесь! — сказала Кама.
Чоловік ступив уперед і хотів був упасти на коліна, але дівчина підхопила його й, підвівши до Гарди, докірливо мовила:
— Навіщо це? Адже я вам казала, не треба ні перед ким ставати на коліна.
— Так, пані, — покірно кивнув він.
— Чи ви задоволені своїм помешканням, брате Модесте? — запитав концептолог, але той не зрозумів питання, хоча лінгвістичний автомат переклав йому слова Гарди.
— Я слухаю тебе, пане.
— Я питаю, чи подобається вам у нас? Як ви себе тут почуваєте?
— Як же мені не радіти? — жваво відповів чоловік. — Чи міг я сподіватися, що очі такого нікчемного хробака, як я, побачать царство боже на Землі?
— Доктор Дарецька казала — ви пройшли крізь пекло, — підхопив Балич.
— Так, пане. Гадаю, однак, — то було не пекло, а лише чистилище. Бо я вийшов з нього. Напевне, така воля божа. Був там, бо заслужив, адже я грішник і людина, слабка духом. Одначе мені вдалося встояти проти дияволів…
— І ви бачили сатану? З рогами і хвостом? — домагався психіатр.
— Бачив так само, як бачу тебе, пане, з волі божої! Але дияволи ті не мали ні рогів, ні хвостів: подобу павуків прибрали вони.
— О! Знову той самий мотив диявола-павука, що постійно повторюється, — по-польському зауважила Кама.
— І довго мучили вас ці павуки?
— Не знаю, пане, довго чи ні. Коли я був там, то гадав, що спливають роки, а тепер пам’ятаю нібито дні… Але то були століття. Коли мене спіймали ті дияволи, минав рік божий тисяча п’ятсот дев’яносто третій. Нині, як сказала мені пані, — він схвильовано показав на Каму, шанобливо схиляючи голову, — від різдва господа нашого, Ісуса Христа, минуло вже дві тисячі тридцять чотири роки.
— Ви були в чистилищі понад чотириста сорок років?
— Так, пане.
— Скажи нам ще, брате, — почав Гарда, але не закінчив, бо Кама підняла руку, даючи знак, що дістала телефонний сигнал.
Залягла тиша.
Гарда і Балич, а опісля й чернець напружено дивилися на Каму, неначе хотіли прочитати на обличчі дівчини її думки.
Нарешті Кама опустила руку, вимикаючи апарат.
— Надійшла відповідь з Глобінфу, — схвильовано звернулася вона до Гарди й Балича по-польському. — Важко повірити, але пошуки закінчилися невдало. Вони переглянули всі реєстри. Такого зведення не знайшли.
— Але ж це неможливо! Жодна людина, котра мешкає в Сонячній системі, не може опинитися поза реєстром!
— І все-таки…
— Отже, система недосконала.
— А можливо, його просто не було вписано? — Кама шукала пояснення загадки. — Тоді зрозуміло, чому при ньому не було персонкоду.
— Не знаю, що й гадати. — стенув плечима Балич. — Ясно — з точки зору права цей твій брат Модестус — людина, що не існує.
І, посміхнувшись, додав:
— А можливо, він справді примандрував до нас із тисяча п’ятсот дев’яносто третього року? З допомогою якоїсь чудесної машини часу?
Гарда несхвально глянув на Балича.
— Облишмо жарти, колего, — мовив він. — Ми повинні вирішити, в якому напрямку вести дальші дослідження. Але не тут… — Він кивнув на Модеста, котрий спершу здивовано, а потім з помітною турботою стежив за жвавою розмовою учених, якої він не розумів.
— Слушно. Ходімо в лабораторію, — згодилась Кама. — До побачення, Модесте, — звернулась вона до ченця інтермовою.
— А ти… ти повернешся сюди, до мене? — тривожно запитав той.
— Повернусь. Невдовзі повернусь, — усміхнулася вона і дружньо потиснула його руку.
Чернець швидко нахилився й поцілував краєчок її куртки.
— Модесте, я ж вам казала…
Він винувато опустив додолу очі.
СЕНСАЦІЇ ПРЕСИ“Життя Аркона”:
Загадка “людини нізвідки”
досі не розгадана
Що виявив профак Гарда у