Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь
— Мені б хотілося подискутувати про… пекло, — підохотливо мовив Балич. — А може, ти не маєш бажання, брате Модесте?
Мюнх стурбовано засовався.
— Я маю бажання, — квапливо погодився він. — Ти можеш прийти сюди?
— Уже йду!
— А може, мені теж лишитись? — спитала Кама, але Ром невдоволено скривився.
— Ні. Мабуть, не варто. Про пекло краще говорити віч-на-віч, — багатозначно промовив він. — Чи не так, брате Модесте?
Той кивнув.
Кама підвелася з крісла.
— Ну, то я на годинку зникну.
— Але ми сьогодні ще побачимося? — запитав Мюнх.
— Неодмінно. Скористаюсь нагодою й домовлюся із Стефом про поїздку до Варшави. Можливо, завтра втрьох злітаємо на кілька годин.
— Авжеж. Завтра.
Балича Кама зустріла коло ліфта.
— Модест сьогодні не в гуморі. Не дуже його дошкуляй.
— Не бійся, пастирю заблудлих душ. Я хотів би тільки дещо перевірити. Твоя присутність може змінити реакцію Модеста. Розумієш? Він дуже прислухається до твоєї думки. Коли говорити відверто, навіть занадто… Боюся, тут щось більше, ніж авторитет.
— Я згодна з тобою. Мене це теж хвилює.
— Добре, що ти це розумієш. А чи не здається тобі, що не завадило б ефективніше чинити опір підсиленню цього афекту?
Вона вдала, що не помітила насмішки.
— Роблю, що можу… Але це не так просто, як тобі здається. Тому прошу тебе, уникай такого тону, як зараз. Він не розуміє, що це жарти. Сприймає усе так, як є. Я домагаюсь, аби він дивився на мене, як на звичайну людину. Прошу тебе, не заважай, допомагай мені!
— Твої бажання — закон для мене, о пресвітла! — посміхнувся Балич і помахав на прощання рукою.
— Отже, за годину я повернуся.
— Ну, хоч і за півтори, коли ласка.
— Гаразд, за півтори години.
ЦИРОГРАФБалич прохилив двері лекційної зали й увійшов. Чернець сидів у кріслі й шептав Молитву.
— Тут трохи темнувато, — зауважив з порога Балич. — А я хотів показати тобі один документ.
— Якщо треба, пане…
Мюнх простяг руку до перемикача — стіни засвітились.
Балич сів поруч нього в крісло, розкрив тоненьку течку й вийняв з неї загорнутий у прозорий пластик аркуш пергаменту.
— Якої ти думки про це? — запитав він, подаючи аркуш ченцеві. — Повідай, брате Модесте.
Мюнх якусь мить дивився на пергамент, потім обережно поклав його на пюпітр і перехрестився.
— Це єретичний лист, пане. Або навіть… угода з сатаною. Перевернутим письмом написано. Хто не знає — не прочитає. Потрібне дзеркало.
— Знаю, — кивнув Балич. Він добув з течки фотокопію документа. — Це справді цирограф. Ось маєш пряме зображення. Дата свідчить, що листа було написано тисяча шістсот тридцять дев’ятого року. Аналіз підтверджує цю дату. Документ написано трохи пізніше “твого” часу, але в даному разі це не має значення. Чи впевнений ти, як фахівець, що це справжня угода з сатаною?
Мюнх уважно оглянув копію і, перемагаючи відразу, потягся до пергаменту. Довго й уважно порівнював оригінал із копією, розшифровував підписи.
— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді, буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут, бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…
— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?
— Бачив. Двічі. Це трапляється рідко. Не з кожним сатана угоди складає. Не всі писати вміють. А ті, хто уміють… не завше заходить він з ними у зговір. Якийсь вельможний пан або алхімік. Та й то важко знайти. Той, хто продає дияволові душу, не полюбляє лишати доказів.
— Як же такий документ міг потрапити до суду інквізиторів?
Мюнх поблажливо усміхнувся.
— Ти не знаєш, пане? Є способи. Хто обізнаний, той знає. Часом серед книг і листів знайти можна. Часом сховані у потаємному місці. Шукати треба… Буває, що й донощик принесе. Як доказ, що каже правду.
— Хто?
— Донощик! Той, хто обвинуваченням процес порушує.
— Ага. Але як такий документ потрапляє до рук донощика?
— Всяк буває. Часом випадково знайде… Часом і викраде…
— А бувало, щоб обвинувачений сам показував місце, де сховано цирограф? Ти знаєш про це?
Модест на мить замислився.
— Ні. Не пригадую. Але бувало… часом. Рідко, але бувало. Я чув.
— А як ти перевіряв, що цирограф не фальшивий? Адже підпис обвинуваченого міг бути підроблений?
— Я бачив справжній, — підкреслив Мюнх, напружено дивлячись в очі Баличеві. — Генріх фон Бюлендорф підписував. Зрештою він сам признався.
— Зрештою… — повторив Ром.
Мюнх не завважив іронії в голосі Балича.
— Він довго заперечував. Не признавався. Але кінець кінцем сказав. Усе! Як зустрівся з посланцем самого сатани. Як той пообіцяв йому десять тисяч фунтів золота і довге життя… Частину цього золота знайшли.
— А тобі ніколи не спадало на думку, що такі докази могли бути спеціально, штучно підроблені тими, хто жадав смерті обвинуваченого? Щоб загарбати його майно або помститися особисто? Хто звинуватив Генріха?
В очах Мюнха з’явилася тривога.
— Хто? — запитав риторично. — Ім’я донощика таємницею святої присяги оберігається…
— І цирограф теж передають за