Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь

— Не кажи дурниць. Просто він грає мені на нервах.

— Хто кого любить, той того чубить!

— Балачки.

Вони вийшли з інституту. Вулиця, людна й гомінка вдень та ввечері, зараз була тиха й спокійна. Згасли різнобарвні вогні, тільки стіни будинків, що випромінювали зеленаве сяйво, світились у сутінках.

— Ти йдеш додому? — непевно запитав Стеф.

— Ні. Ночую в інституті. Я вийшла ненадовго. Хочу трохи прогулятися.

— Коли дозволиш, я піду з тобою.

— Як хочеш…

Вони спустилися з головного хідника на бульвар. Тут було ще темніше: алея тінистих тополь відгороджувала бульвар од вогнів міста. Лише в чорному дзеркалі Одри відбивались освітлені жовтавим світлом нижні поверхи будинків, що стояли на тому березі.

Сіли на лавку.

— Ну, знайшов ти нарешті свого метеорита? — запитала Кама, помовчавши.

— Ні. Як у воду впав. Жодного сліду… Ніби його зовсім не було.

— Він міг випаруватись.

— Ні, не міг… Заміри, зроблені перед самісіньким падінням, коли він був на висоті близько трьохсот метрів, показали — метеорит мав поперечник понад три метри. Гігант. Хіба що заміри були неправильні.

— Можливо.

— І все одно мусить бути якийсь слід, — задумався метеоритолог. — Правда, з цим метеоритом ми мали клопіт від самого початку. З попередніх обчислень виходило, що його траєкторія перетнеться з поверхнею Землі в районі Північної Атлантики. Згодом надійшли нові дані, а за ними ще. Уявна точка падіння переміщувалася далі й далі на схід. Ми навіть сміялися з Томом, що метеорит замість збільшити — зменшив швидкість. Але це, напевне, була похибка в обчисленнях. А втім, роздумувати було ніколи. Останні відомості я одержав за дві хвилини до зіткнення метеорита із Землею. Найвірогідніше, що він упав у районі Карконош. Отже, в моєму секторі. Звичайно, годі було й думати про те, щоб дістатися туди раніш метеорита і зробити знімки. Тоді я з’єднався з обсерваторією на Снєжці, аби хоч на екрані спостерігати падіння. Однак виявилось, що густий туман робить оптичні спостереження неможливими. А розігнати хмари вже не було часу. Довелося обмежитись радарам та інфрачервоними променями.

— І поперечник метеорита теж визначали так?

— Авжеж. Але результати виявилися на диво скупими. Не вдалося спостерегти ніяких світлових чи термічних ефектів. На плівках немає й сліду інфрачервоного випромінювання. Трохи більше інформації дали радарні заміри. Швидкість метеорита зменшилась на останніх десятках кілометрів майже до нуля. Ще більше дивує те, що деякі дані вказують на поземне його зміщення. На жаль, точка падіння знаходилась за межами поля видимості станції на Снєжці, отож її вдалося локалізувати лише з точністю до трьох кілометрів. Та, мабуть, і це не точно. Звідси й увесь мій клопіт. Як на те — одразу після падіння метеорита схопилася та чортова буря й знищила будь-які сліди. Якби цей бородань бодай приблизно вказав, де впав метеорит…

— На жаль, мушу тебе засмутити: він нічого не знає про твій метеорит.

— Ти певна? Але ж він говорив про вогонь.

— Я зробила спеціальні фантовізійні випробування. Хоч я зовсім не полюбляю того методу, але цим разом хотіла мати певність. Ніякої реакції зв’язку. Так наче ця людина ніколи не бачила метеорита, навіть на знімкові.

— Отже, знову все спочатку… А я так сподівався на тебе…

Кама взяла його руку і міцно стисла її.

— Не знаю, де ти відкопав цього суб’єкта, але я вдячна, що ти привіз його до мене. Це справді незвичайний випадок галюцинаційного комплексу, — промовила вона підводячись.

— Я здибав його в лісі. У Карконошах. Адже казав тобі…

— Звичайно. Та річ, бачиш, у тім, що ми досі нічого не знаємо про нього. Персонкод він загубив. Може, лежить десь у горах. Для того щоб відшукати його позивні, треба знати, хто цей чоловік.

— Одне слово, зачароване коло!

— Сьогодні вранці аналізатор зняв персограму. Дані вже у Глобінфі. Завтра має надійти відповідь.

— Я бачу, що завдав вам клопоту.

— Не про те річ. Ідентифікація — питання скорше чисто формальне, і якби все зводилось лише до цього, можна було б твого бороданя передати найближчому управлінню Служби Лікування хвороб. Однак це такий цікавий випадок, що ми хочемо затримати незнайомця в інституті. Завтра з Варшави прилітає Гарда.

— Самі не дасте ради? Відберуть його в тебе!

— Кажеш так, бо не знаєш Гарди. Я відбувала у нього практику. Чотири роки — чималий час! Це він зробив з мене фахівця. Після інституту я була ще дуже зелена й, щиро кажучи, навіть мислити не вміла…

— І як він має тобі допомогти?

— Хочу, щоб сказав, у чому моя помилка.

— Твоя помилка?! Не збагну.

— Ось мої висновки: або — правда, це малоймовірне — ми маємо справу з феноменом, що спричиниться до перегляду багатьох принципових поглядів, які стосуються фізіологічних основ пам’яті, або — найпевніше — я допустилася помилки. Але де? Не можу зрозуміти!

Кама підійшла аж до берега й задивилася в темну глибінь річки.

— Кажеш, феномен, — трохи помовчавши, озвався Мікша. — Ти маєш на увазі його галюцинації? А раніше таке траплялося?

— Галюцинації — явища вторинні. Наслідки досліджень наводять на думку, що… як би це сказати тобі… що він майже первісна людина. Як з боку фізіології, так і психіки.

— Первісна? Як це розуміти? Щоправда, його поведінка і зовнішність… Мені здавалося — то актор, який під впливом шоку…

— Ні, він не актор. Я певна цього. Ти бачив його шкіру, зуби, волосся? Показує, ніби він довгі роки жив поза цивілізованим світом, був позбавлений найелементарніших медичних і косметичних засобів. Але річ не тільки в його зовнішності. Знаєш, він зовсім не вміє користуватися гігієнічними пристосуваннями, його всього треба навчати. З купанням була неабияка морока. Він не хотів роздягатись. А брудний був — жах.