Відродження-4 - Кулик Степан

Кабінет мера вражав розмірами. Явно надмірними для своїх функцій. У це величезне приміщення легко помістився б шкільний спортзал. Але завдяки громіздким, воістину, титанічним меблям, — монструозні шафи до стелі, на полицях яких замість книг і фоліантів привільно почувалися б мішки та лантухи, столу — готового прийняти весільний бенкет, крісел для велетнів, — візуально здавався набагато менше. Зате й господар кабінету був йому цілком під стать.

Раніше я вважав, що великий чоловік — це Возген. Але мер Лікурга змінив мою думку з першого погляду. Бо за столом головної людини у місті сиділа справжня брила. Метра два на зріст, у плечах, як півтора мене. А ручища такі, що папка, яку мер тримав у руках, здавалась поштовим конвертом.

Побачивши мене, ця гора, попереджена секретарем, легко піднялася і рушила назустріч. Настільки стрімко і невідворотно, що захотілося шмигнути назад за двері.

— Радий зустрічі, мілорде, — прогуркотів чоловік-гора. — Шкода, що привід для неї не радісний, але тут доля вирішує. Прошу вас, проходьте. Сідайте.

— Та я, власне, на хвилину… — промовив я пробачливим тоном. — Справи ...

— Розумію. Лінь — порок і ганьба нашого часу. Люди навіть не уявляють, скільки шансів і можливостей досягти успіху упускають через власну безтурботність та байдужість.

Він ще й філософ, трясця. А кажуть: сила є — розуму не треба.

— Мені вже повідомили про долю нещасного Фрея. Доля… Так.

Не чекаючи, поки він продовжить свою скорботну промову про зовсім сторонню для мене людину, я підійшов до столу і виклав на нього сумку митаря.

— Це було з ним.

— Ось як? — здивувався мер. — То це не грабіжники? Хто ж?

— Потвора… Схожа на величезну змію. Хорв, здається.

— Ммм... А ось це зовсім погана новина, — стурбовано сказав мер. — З цією тварюкою нелегко впоратися. Точніше, її не так легко знайти. А проблем багато. Тепер доведеться посилювати всі конвої на дорогах.

— Не доведеться, — слідом за сумкою я поклав поруч пакунок зі шкірою хамелеона. — Я його вбив.

— Ух, ти, — зовсім по-дитячому ляснув себе по стегнах здоровань. — За це, мілорде, вам окрема подяка. Навіть не знаю, як і оцінити… Чесне слово, гора з плечей. Гм... Були б ви звичайним простолюдином — вистачило б важкого гаманця. Але людині шляхетній, якось недоречно пропонувати гроші. Гм…

Взагалі-то, я ще не настільки звик до власної благородності, щоб відмовлятися від золота, але не хочеться упускати репутацію. Так що, тактовно промовчав, даючи можливість меру самому вирішити проблему.

— Гм… — промовив він втретє. Потім майже бігцем метнувся до столу, сів на хвилину, підсунув до себе папір, чорнило і щось швидко застрочив у ньому, раз-по-раз обмочуючи перо в чорнильницю.

— Ось! — схопився не менш рвучко, енергійно розмахуючи аркушем. — Упевнений, це стане вам у пригоді.

У відповідь я лише запитливо підняв брову.

— Рекомендаційний лист. Йоганн Верст, начальник гвардії Його Королівської величності, мій давній друг. Отже, якщо життєвий шлях заведе вас колись у столицю, сміливо звертайтеся до нього, і протекція вам буде забезпечена.

«Вітаємо! Ви виконали один із пунктів розгалуженого квесту «Шлях до трону». Вашу особисту репутацію з королівством Аранія підвищено до «+3». Репутація з Імперією Вердит — «+5»

— Дякую, — зобразив я легкий уклін, приймаючи листа. — Ви маєте рацію, пане мер. Адже не дарма прислів'я вчить, що сто друзів краще за товстий гаманець. — Неодмінно скористаюсь і передам від вас привіт. А тепер, якщо дозволите, у мене є до вас ще кілька справ.

— Уважно слухаю і будьте певні — докладу всіх зусиль для їхнього найшвидшого вирішення.

Мер знову метнувся за стіл, ніби демонструючи, що він більше не привітний господар, а офіційна особа.

— Перше… — на стіл ліг згорток, отриманий від старости. — Мене просили передати вашому скарбнику податок із села Комишанки. Сподіваюся, я можу вручити це вам, і не гаяти час на пошуки службовця?

— Однозначно, — кивнув мер. — Навіть говорити нема про що. І якщо всі ваші справи такого роду, то, схоже, місто Лікург знову опиниться перед вами у боргу.

— Вирішувати вам… — зобразив я легку усмішку, даючи зрозуміти, що жарт оцінив. — Я хочу придбати у власність село Болотяні Мхи. Згода мешканців є.

— Болотяні мохи… болотяні мохи… — замислився мер. — А-а, це те занедбане село, що неподалік Печери гоблінів дорогою в Закуття? Гм... Але воно, здається, власність одного з Архимагів? Якщо я не помиляюся?

— Так, її нинішній власник месер Хорез. Але він так давно зник, що ймовірність його повернення зовсім незначна. Ну і… це вже будуть мої проблеми. Якщо колишній господар таки з'явиться.

— Згоден... — кивнув мер. — Не думаю, що пара селянських хатин стане серйозною проблемою між двома благородними людьми. Що ж, не бачу перешкод. За законом вам належить сплатити подушний податок… але, з урахуванням ваших заслуг, а також того, що повернені кошти у кілька разів перевищують суму податку… вважатимемо, що гроші сплачені.

Мер трохи помовчав, даючи можливість оцінити широту його жесту, а потім дістав з ящика столу черговий папір, тільки цього разу прикрашений вигадливими вензелями. Типу, гербовий. Вписав кілька слів. Розписався і ляснув печатку.