Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

Зблизька броня наддраконів виявилася пластинчастою, складалася з опуклих гранчастих ромбів, напівпрозорих, немов шліфовані коштовні камені. В глибині кожної пластинки горів тьмяний жовтий вогник. Кемпер постукав льодорубом по броні, викликавши тонкий, співучий, скляно-металевий звук.

— Сезам, відчинись! — пробурмотів Аліссон, мимоволі зіщулюючись, чекаючи, що гігант ворухнеться у відповідь і лишить від них мокре місце. Але все залишалося як і раніш, в навушниках рації гугнявив голос керівника групи, котрий давав вказівки підлеглим.

— Ходять чутки, — зронив Кемпер, з деяким сумнівом дивлячись вгору, на крутий круп суперзавра, — що наш знайомий доктор Хойл звернувся до росіян з пропозицією посушити голови над проблемою зупинки суперзаврів і якийсь російський фізик буцімто запропонував нашим воякам гарну ідею.

— Не чув. Що за ідея?

— Щоб утримати драконів у “загоні”, слід згодовувати їм потроху в центрі Невади радіоактивні шлаки, відходи палива ядерних реакторів. Непогана ідея?

— Непогана, проте виникла надто пізно.

— В тім-то й річ, що фізик запропонував її ще до бомбардування драконів кріогенераторами. То що, поїхали? — Під вереск лічильника Гейгера Кемпер перший поліз на зігнутий гачкоподібний палець лапи, який судорожно вчепився в скелю.

Ніхто не звернув уваги на дії “альпіністів”, кожен поспішав зробити свою справу, знаючи, що потрапити сюди вдруге буде дуже непросто.

Підйом не був особливо важким, однак “скелелази” досить швидко зрозуміли, що грані опуклих лусочок броні звірів не лише тверді, а й надзвичайно гострі: спочатку Аліссон, невправно повернувшись, геть-чисто зрізав півкаблука на лівому чоботі, потім Кемпер порвав тканину комбінезона на коліні, і, нарешті, порвалася мотузка, яка невдало ковзнула по гострій шпорі на “ліктьовому” згині суперзавра. Довелося збавити темп сходження, і Аліссон подумав, що у них не лишиться часу на спуск, коли буде дано команду розсаджуватися по вертольотах. Кемпер подумав про те ж саме, але відступати було не в його манері.

Вони видряпалися вже на перший горб суперзавра, від якого починалися гребінчасті нарости, що переходили в “крила”, коли Аліссон раптом звернув увагу на розмірені звуки, навіть не звуки — коливання, котрі відчувалися руками і ногами і виходили з тіла ящера. Палеонтолог зупинився і прислухався: глухий, ледь чутний удар, коротке тремтіння броні, тиша п’ять секунд, і знов — удар, тремтіння…

— Господи!.. — пробурмотів він.

— Що? — озирнувся Кемпер, який ішов на чотири метри вище. — Підіймайся, чого зупинився. Не встигнемо дібратися до голови.

— Зачекай… притулись до шкури і послухай.

Льотчик припав грудьми до потворного виступу, завмер, потім запитав, не змінюючи пози:

— Що це?

Аліссон сів, ноги не тримали його, і сказав:

— Очевидно, це його серце, Віре. Він живий, хай йому чорт! Слід негайно тікати… дати сигнал… він може прийти до тями будь-якої миті.

— Не панікуй. — Кемпер і в цій ситуації не втратив самовладання. Намацавши пряжку ларингофона на шиї, покликав: — Беррінджер, майоре Беррінджер, де ви?

— В чому річ? — почувся в навушниках бас командира ланки вертольотів. — Хто мене викликає?

— Пілот Кемпер. Сер, негайно дайте сигнал тривоги і заберіть людей!

— Що за жарти, Вірджіне? У тебе живіт схопило? Чи скучив за Рестеллом?

— Сер, жартами тут і не пахне. У нього б’ється серце!

— У Рестелла?

— Ідіот! — вихопилося в Аліссона. — Майор, облиште свій солдафонський гумор, у суперзавра б’ється серце, розумієте? Він живий! Вмикайте тривогу і евакуюйте людей, поки…

По тілу ящера перебігла судорога, ледве не скинувши “альпіністів” з тридцятиметрової висоти. В ефірі запала цілковита тиша, порушена за хвилину хором криків. А ще за мить моторошний зойк сирени перекрив решту звуків.

— Тримайся! — гукнув Кемпер, чіпляючись за мотузку.

Поштовх похитнув корпус суперзавра — це розпрямилася передня права нога, ще поштовх — пішла ліва. Два поштовхи підряд, потім серія металічних ударів услід, вищання каменю, що його роздирали пазурі — і над людьми, які вчепилися в нарости на шкурі пансперміта, піднеслася його жахлива голова!

Десь далеко заревли двигуни вертольотів, пролунали автоматні черги: у когось із солдатів охорони не витримали нерви.

— Роби, як я! — Кемпер швидко зробив кілька знімків і ковзнув по мотузці вниз, до виступу стегна суперзавра. Потім відштовхнувся від нього і зник за виступом. Аліссон без вагань рушив слідом за льотчиком.

Ціною десятка синців, зірваних шоломів, порізів і подряпин їм удалося спуститись на землю, але втекти вони не встигли: пансперміт — це був Стрілець — повернув голову в їхній бік.

Дві хвилини, — Аліссону здалося, що минула ціла вічність, — вони, не рухаючись, дивились одне на одного: люди і страхітливий пришелець; бокові очі — радари суперзавра були заплющені, а центральне відсвічувало прозорою вологою, немов ящер плакав, однак у його погляді не було ні злості, ні погрози, ні ненависті, тільки подив і біль. А може, це здалося Аліссону. Хвиля судороги перебігла по тілу дракона, здійнявши металічний передзвін.

Метушня біля вертольотів уляглася, крики стихнули, два з них піднялись у повітря, за ними ще один, останній, що його вів напарник Кемпера: льотчик діяв за наказом майора, який рятував двадцять душ і пожертвував двома — Аліссоном і самим Кемпером. Суперзавр перевів погляд на вертольоти, проте не зробив жодного пострілу із своєї носової “гамма-гармати”, потім знов повернувся до залишених землян, тріпнув “крилом” і… відвернувся! Поряд почав прокидатися Тихоня.

— Ходімо, Нормане, — сказав скрегочучим голосом Кемпер. — Здається, він нас відпустив.

— Навіщо? — напрочуд спокійно поцікавився Аліссон. — Ми нікуди не встигнемо втекти.

— Чому? Якщо тихенько відійти до ущелини, а потім дернути…

— Я не про те, дракони нас, можливо, й не зачеплять, вони великодушніші за Рестелла і компанію.

— Що ти хочеш сказати?

— Те, що операція “подвійний удар” вступила в завершальну стадію.

— А-а… — сказав, помовчавши, Кемпер. — Я й забув. Але, можливо, Джайлс і… хто там з ним… Кіллер? — не стануть кидати атомну бомбу? Візьмуть і приймуть пропозицію росіянина, га? Зачекаємо?

— Що нам лишається?

Обмінявшись напівпосмішками, вони відійшли, не криючись, на кілометр, повсідалися на камені і стали спостерігати за діями суперзаврів, що не знали за собою ніякої іншої вини, крім факту народження в “неналежному місці” в найжорстокішу з епох, яку самі ж люди назвали каліюга…

Володимир Савченко

ЗУСТРІЧНИКИ

Той, хто не хоче робити, шукає причину, а той, хто хоче, — засіб.

Арабська приказка

І. Метушня навколо балона

— …Все блоковано. Лабораторія опечатана, хто уцілів — спить. Труп Мискіна в холодильнику. Ближні нічого