Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова
* * *
Ранком у понеділок другого вересня на полігон прибув президент. Постеживши на екрані телемонітора за плазуючими панспермітами, які трощили все на своєму шляху, та роздивившись у бінокль їхні дивні, схожі на зростки кристалів яйця, він скомандував розпочати бомбардування.
З аеродрому бази ВПС “Найтхілл” стартував надзвуковий бомбардувальник В-111 і, досягнувши цілі за півгодини, з висоти в десять кілометрів скинув три сріблястих контейнери завбільшки із залізничну цистерну. Через належне число секунд контейнери розпустили бутони парашутів і приземлилися в точній відповідності з розрахунками бортових комп’ютерів бомбометання — навколо гігантів, які трощили скелі. Тієї ж миті спрацювали замки кріогенераторів і від усіх трьох цистерн здійнялися вгору султани іскристого білого туману.
Туман за кілька секунд розповзся по площі круга з центром під замерзлими суперзаврами, утопив їх по черево, став підніматися вгору, як піна в каструлі із закипілим молоком, і нарешті накрив їх з головою. З висоти безпілотного вертольота з телекамерами було тепер видно тільки величезну пухку хмарину на місці падіння кріогенераторів, яка продовжувала повільно збільшуватися в розмірах.
Над пустелею раптово пролетів шквал, піднявши в повітря тонни пилу і піску: переохолоджена повітряна маса породила барометричну хвилю через різке падіння тиску. Над хмарою стала конденсуватися волога, і незабаром увесь район, спотворений як природними вулканічними вибухами мільйони років тому, так і штучними, сховався під завісою туману. Вперше за багато літ у пустелі прогримів грім не від вибуху, а від звичайнісінької блискавки.
Аліссон разом з рештою фахівців, вільних від справ, стежив за тим, що відбувається на екрані армійської телесистеми. У нього від хвилювання мерзли ноги і весь час кортіло сказати якусь “розумну” фразу, але він стримувався. Кемпер полетів на завдання, а з іншими льотчиками і “зубрами” науки розмовляти не хотілося.
Туман розвіявся лише через три години з чвертю, відкривши пожадливим поглядам людей змінений до невпізнання ландшафт: в радіусі кілометра поверхня плоскогір’я була вкрита блискучою кіркою льоду, що перетворила нерухомих суперзаврів на крижані статуї.
В натовпі, який оточив телемонітор, почулися радісні вигуки і схвальний гомін. Техніка не підкачала, виконавці не підвели, виявилися на висоті й розрахунки, хай живе головатий хлопець, котрий придумав затію з охолодженням! Знай наших, боже, борони Америку!
Один лише Аліссон, той самий “головатий хлопець”, не радів разом з усіма, йому було шкода нещасних драконів, зовсім чужих усьому земному, страшних, дужих, які не знали меж своїй могутності, але зіткнулися на свою біду з жорстокістю і нещадністю володаря Землі, який теж не знав меж, і перш за все меж своєї люті, цинізму й ненависті до будь-кого, хто не підкорився його волі, — чи то природа, чи подібна до нього істота. Втім, поправив себе задля іронічної об’єктивності Аліссон, таке можливе не лише у вільній і великій країні, а й у будь-якій іншій, котра здатна захищати свої інтереси всіма доступними засобами.
— А ти чого не радієш, приятелю? — плеснув Нормана по плечу зарослий здоровань у куртці на блискавках. — Здорово ми їх приморозили! А вийдемо в космос — всіх гадів передушимо!
“Дурень — зародок кінця світу”, — подумав Аліссон словами Теффі, але вголос сказав інше:
— Бідний Йорик!..
Давно не голений не читав Шекспіра і не знав, хто такий Йорик, але про всяк випадок назвався:
— Джоб. Вип’ємо за удачу?
— А пішов ти!.. — відповів Аліссон, повертаючись до нього спиною і ховаючи кулаки в кишені.
* * *
Крига на панспермітах розтала на ранок, однак вони не ворушилися, ставши з жовтогарячих тьмяно-жовтими. Тепер вони були подібні до скульптурних витворів модерністів, виліплених з чистого золота. Але навіть такі — нерухомі, мовчазні, мертві, вони навіювали жах, відразу і водночас побожний трепет своєю несхожістю із земними формами життя, силою і неземною, справді космічною, потворністю. При тривалому спогляданні чудовиськ людину раптом вражала думка про неймовірну, чи не протиприродну пристосовуваність життя до будь-яких природних умов, готовність вижити за всяку ціну: або ціною відмови від розуму — і тоді виникали колоси на зразок динозаврів на Землі і суперзаврів у Космосі, або ціною набуття розуму — і тоді з’являлися істоти, подібні до людей, сильні тільки волею до перемоги і вмінням перетворювати умови існування…
Приблизно такі думки блукали в голові Аліссона, коли його разом з іншими “яйцеголовими” доставив до застиглих туш на вертольоті Кемпер.
Це була третя група спеціалістів, десантована в район заморожених панспермітів після того, як військові обстріляли драконів ракетами і нічого не сталося.
Від застиглих колосів, та й від землі, від кам’яних зморшок віяло могильним холодом, з близьких горбів дув пронизливий вітер. Поправляючи прозорі шоломи, пояси і рукавиці антирадіаційних комбінезонів, учені і експерти розійшлися вздовж загрузлих у кам’яному осипу тіл, кожен із своїм інструментом і приладами. їм дозволялося працювати біля суперзаврів не більше сорока—п’ятдесяти хвилин, оскільки тіла ящерів випромінювали на рівні двохсот двадцяти рентгенів на годину.
Взагалі-то Аліссону робити тут не було чого, але він хотів востаннє помилуватися на монстрів зблизька і умовив організатора експедиції взяти його з собою. Тепер він пошкодував, що не залишився в теплому наметі: витримати катування холодом навіть у скафандрі з підігріванням понад десять хвилин було неможливо.
Кемпер зрозумів друга раніше, ніж той поскаржився на зрадливість долі й негоду. Він відвів Нормана в кабіну, дав йому піддягти під балахон свій в’язаний светр і другий шолом з навушниками, і Аліссон повеселішав.
— Знаєш що, давай-но спробуємо вдертися? — раптом запалився він, киваючи на гору суперзавра. — Заразом і зігріємось.
Кемпер поглянув на нього, як на божевільного, подумав, почухав ззаду шолома замість потилиці і… погодився.
— Тільки візьмемо фотоапарат, зафіксуємо один одного на згадку, такого трофея не було в жодного мисливця. Хоча мені їх теж трохи шкода, як-не-як ми їхні хрещені батьки.
Вони озброїлися кішками, льодорубами, мотузками, карабінами для їх затискування і виступили в похід. “Підкорення трупів” вирішили розпочати з однієї з лап середньої пари, де було більше шансів зачепитися за нерівності рельєфу.
Суперзаври, очевидно, при раптовому похолоданні намагалися зіщулитись, зберегти тепло, затулитися перетинчастими “крилами” і так і застигли, притискаючись черевом до землі, втягнувши хвости,
