Ризиконавти - Світлана Володимирівна Ягупова

— Ви ще росіян запропонуйте залучити, — уїдливо мовив Кіллер. — Вони із задоволенням розрахують масу надгробка над вашою могилою.

— Не верзіть дурниць, адмірале, — спокійно відрізав Хойл. — Ви не знаєте росіян. Це гарні спеціалісти і непогані…

— Нема коли залучати, — похмуро перервав його Рестелл, крутячи в пальцях порожню склянку. — За сім-вісім днів ці гади доберуться до об’єкта “Ер-зет” і тоді взагалі буде запізно щось робити. Евакуювати завод, його устаткування ми встигнемо, але перевезти десятки тисяч тонн руди — утопія!

— І все ж вихід є, — тихо сказав Аліссон.

Члени комісії припинили перемовлятись один з одним.

— Та кажіть же, — нетерпляче сказав Джайлс. — Ми слухаємо.

— Охолодження… — Голос сів, і Норман змушений був повторити. — Слід спробувати охолодження…

Хойл перший здогадався, про що йдеться.

— Ай справді вірно! — сказав він, розчервонівшись. — Глибоке охолодження! — Повернувся до Джайлса. — Давайте-но спробуємо заморозити їх, знизити температуру повітря навколо них хоча б до точки замерзання азоту. Гадаю, браку засобів для подібних експериментів наші браві вояки, оплот миру і процвітання, не відчувають.

Заключні слова доктор вимовив з іронією, через що Аліссон перейнявся до нього симпатією. Хойл був одним з учених, які досить гостро виступали проти виведення зброї в космос, проти ядерних випробувань, і яким чином він опинився в одній упряжці із запеклими прибічниками “Стратегічної оборонної ініціативи”, було незрозуміло.

Рестелл і Кіллер перезирнулися.

— По-моєму, лабораторія Вінса в Льяно займається генераторами холоду, — пробурмотів спеціальний помічник президента. — Слід терміново зателефонувати йому, з’ясувати…

— Зовсім недавно вони випробували свої “коулджстоїдж” в горах, — сказав Джайлс. — Я читав звіт. За три хвилини один генератор перетворив у кригу ділянку гірської річки завдовжки в триста ярдів. Дякую за чудову думку, докторе Аліссон! Сподіваюсь, що не забуду про це. Де ви зараз мешкаєте?

— Або в таборі біля кістяка, або…

— У мене в бригаді, — закінчив Кемпер.

— Проведіть їх, Гретцкі, і простежте, щоб їм нічого не бракувало.

— І на тім спасибі, — зітхнув Кемпер, коли вони дісталися вертольота під охороною неговіркого полковника. — А ти молодець, докторе Норман, шкварив, мов по нотах. Джайлс даремно хвалити не стане, та й слова свого дотримує, будь спок. Ти чого смурний? — здивувався раптом льотчик.

— Та шкода мені їх! — досадливо сказав Аліссон.

— Кого?

— Малюків! Вони ж не винні, що народилися тут, у Неваді. До того ж ми самі спровокували їхнє народження.

Кемпер тільки присвиснув, зачудовано дивлячись на спохмурнілого палеонтолога.

* * *

Через добу на полігон у район Коннорс-Пік були доставлені із Льяно сріблясті контейнери, схожі на цистерни для пального — експериментальні кріогенератори миттєвої дії, дітище однієї з секретних лабораторій, які працювали над використанням будь-яких винаходів у воєнних цілях.

Аліссон усе ще гостював у Кемпера, злітавши з ним пару разів на патрулювання біля межі зони враження — в дев’яти кілометрах від суперзаврів, які невтомно рухалися до наміченої мети. Він знав, що готується операція “подвійного удару”: разом з бомбометанням кріогенераторів передбачалося скинути і ядерну бомбу, якщо холод не зупинить плазуючих гігантів. Ще через день усе було готове до початку операції.

І тут суперзаври зупинилися, До заводу “Ер-зет”, котрий переробляв руди урано-торіаніту, залишалося ще п’ятсот з лишком кілометрів.

Завмерли в чеканні “непогрішима” військова машина Пентагону, що бездумно потрясає м’язами і обслуговується компанією бравих хлопців “без страху і докору” з усіх родів військ, і колектив учених, інженерів і технічних працівників, покликаний пояснити всі таємниці природи і пристосувати їх на службу богові війни. Гіпотези одна неймовірніша за іншу киплячою піною звалилися на голови вдячних слухачів, які з каламутними поглядами і розкритими ротами ловили кожне слово промовців. Одна з них була цікава, висунув її молодий біолог з Пенсільванського університету: перехопивши радіорозмови, суперзаври зрозуміли, що їх хочуть знищити, і зупинилися порадитись, що робити далі. Таким чином гіпотеза прямо передбачала наявність у неземних драконів розуму.

— Ось побачите, — розмахував руками біолог, — вони за день—два підуть на контакт, здадуться в полон і приймуть усі наші умови.

В іншій гіпотезі стверджувалося, що дракони просто зголодніли й відпочивають, у третій — що вони вирішили не йти до заводу через недостатній запас енергії, все ж таки на двохсоткілометровий перехід її пішло чимало. Були ще й четверта, і п’ята, і двадцять п’ята гіпотези, і всі вони виявилися неспроможними.

На третій день таємничого сидіння майже в повній нерухомості в глибокій вулканічній воронці панцирі суперзаврів почорніли, стали тріскатися, немов хітинова шкаралупа личинок хрущів, і з цієї “шкаралупи” виповзли оновлені, змарнілі, в жовто-гарячій броні, пансперміти. В них тепер майже не було хвостів, а жахливі нарости на спинах перетворились… на величезні перетинчасті напівпрозорі крила! Коли один з драконів, немов пробуючи, розправив ці крила — всі, хто дивився телепередачу в таборі, ахнули, вражені красою відблисків і райдуг, які спалахнули під сонцем.

— Я чомусь ждав подібної трансформації, — признався Кемпер Норманові; вони дивилися телевізор у себе в наметі. — Згадав оповідання одного з наших провідних фенів про лялечку. Правда, від того, що в них виросли крила, дракони не стали набагато красивішими й привабливішими.

— Видовище, яке притягує і водночас відштовхує, — погодився Аліссон. — Однак мене більше лякає те, що вони здатні пристосовуватися до чужих умов. Прогресують, породження пекла, і то такими темпами, які й не снилися нашим земним організмам. Що ж воно буде далі?

— Як ти гадаєш, вони злетять?

— Навряд, надто вже велика їхня маса, ніякі крила не потягнуть, та й енергії для польоту потрібна сила-силенна. Я взагалі вважаю, що це не крила.

— А що?

— Ну-у… фотоелементні батареї, наприклад, для підзарядження внутрішніх акумуляторів від сонячного випромінювання. Абозонтики для захисту від ядерного вибуху.

— Жартуєш.

— Аніскілечки. Вони пристосовуються, а механізмами пристосування відають інстинкти, які нічого не роблять даремно. Крила для таких махін у нашій ріденькій атмосфері були б явною помилкою еволюції, що створила суперзаврів.

Аліссон мав рацію.

Коли пансперміти розпростали “крила” і просиділи нерухомо ще дві доби під сонцем, учені зійшлись на думці, що “крила” — поглиначі сонячної радіації. Але головна сенсація відкрилася пізніше, коли суперзаври, вгамувавши енергетичний голод, знову рушили в гори в напрямку “Ер-зет”. Армійські експерти і науковці, які злетілися до решток їхніх шкаралуп, наче зграя круків, виявили під шкаралупою… двоє п’ятиметрових, свіженьких, випромінюючих радіацію, як оголений ядерний реактор, схожих на гранчасті кристали моріона, чорного кришталю, яєць!

Ось тут уперше Аліссон відчув страх, спочатку нез’ясовний, темний, ніби навіяний кимось, а