Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік
Ба більше, Рейчел робила явні спроби його роздражнити. Непомітно вона перейшла від оплакування своєї долі до насміхання зі становища, у якому опинився Рік.
— А хай тобі біс, — вилаявся він.
Рейчел розсміялася.
— Я п’яна. Не можу летіти з вами. Залишаюся тут... — вона відмахнулася рукою. — Добре висплюся, а ви потім розкажете мені, що трапилося.
— От тільки ніякого потім не буде, бо Рой Бейті мене прикінчить, — сказав він.
— Хай там як, але від мене допомоги чекати годі. Я — п’яна. У будь-якому разі, ви вже знаєте правду; неприємну на дотик, нерівну й слизьку поверхню правди. Я тільки спостерігачка. Я не втручатимуся й не рятуватиму вас; мені все одно, прикінчить вас Рой Бейті, чи ні. Я переживаю лише за те, щоб ніхто не прикінчив мене, — вона здивовано розплющила очі. — Боже, я відчуваю емпатію до самої себе. Ви розумієте, якщо я полечу з вами в передмістя, де стоїть той занехаяний будинок... — вона торкнулася рукою ґудзика його сорочки і ніжно його погладила; а тоді повільним, легким рухом розстебнула. — Я просто не смію туди летіти, бо андроїди не розуміють, що таке вірність одне одному, і я знаю, що триклята Пріс Стреттон мене причавить і посяде моє місце. Тепер ви розумієте? Зніміть ваше пальто.
— Навіщо?
— Лягаємо спати, — мовила Рейчел.
— Я купив чорну нубійську козу, — провадив він. — І тепер мені треба вполювати ще трьох анді. Треба виконати завдання й повернутися до дружини.
Він підвівся, обійшов ліжко й узяв пляшку віскі. Стоячи, він налив собі ще одну порцію і зауважив ледь помітне тремтіння своїх рук. Мабуть, від перевтоми. «Ми обоє вимучені, — подумав він. — Надто втомлені для того, щоб уполювати трьох анді, зокрема і того найзухвалішого, що верховодив усією вісімкою».
Стоячи там біля столика, він раптом усвідомив, що його охоплює непереборний страх перед отим найголовнішим андроїдом. Все зав’язане на Роєві Бейті, від самого початку. Дотепер він зустрічав і деактивовував щоразу лиховісніші відповідники Бейті. А тепер настала черга самого Бейті. Думаючи про це, він відчув, як страх заповнював його тіло, як брав у тенета його серце і пронизував його свідомість.
— Без вас я не полечу, — сказав він Рейчел. — Взагалі-то мені навіть тут не варто залишатися. Полоков сам прийшов до мене; Ґарланд фактично також.
— Думаєте, вас розшукує Рой Бейті? — ставлячи на стіл порожній келих, вона нагнулася вперед і розстебнула собі ззаду бюстгальтер. Швидко зняла його; стояла, похитувалася й усміхалася, відчуваючи, що заточується. — У моїй сумочці, — протягнула вона, — лежить пристрій, вироблений автоматизованим заводом на Марсі, призначений для самозахисту в екс... — вона зробила гримасу, — екстрених випадках. За допомогою цього при... пристрою вони перевіряють щойно виготовлених анді. Вийміть його. Він схожий на устрицю. От побачите.
Рік почав ритися в її сумочці. Як і в кожної жінки-людини, у Рейчел там були усілякі мислимі й немислимі речі; здавалося, він перебиратиме вміст її сумочки до самого ранку.
Тим часом Рейчел скинула з ніг туфлі й розстебнула блискавку на шортах; балансуючи на одній нозі, вона пальцями другої ноги підхопила зняту одежу й відкинула її подалі від себе. Відтак гепнулася на ліжко, перекотилася ближче до столика й почала навпомацки шукати рукою келих — ненароком зіштовхнула його, і він упав на килим.
— Чорт, — сказала вона і, похитуючись, знову підвелася на ноги; стояла в самих трусиках і дивилася, як Рік риється у її сумочці, а тоді з великою обережністю й уважністю підняла ковдру, залізла під неї й ретельно загорнулася.
— Це воно? — він простягнув їй металічну сферу з кнопкою, що виступала над гладенькою поверхнею предмета.
— Вводить андроїда в стан каталепсії, — пояснила Рейчел із заплющеними очима. — На кілька секунд. Зупиняє дихання; ваше — також, але люди можуть функціонувати без дихання... без видихання... кілька хвилин, а от блукаючий нерв анді...
— Я знаю, — він випростався. — Автономна нервова система андроїдів не настільки гнучка, як наша, і не настільки легко вмикається й вимикається, як у людей. Ви кажете, що пристрій виводить їх із ладу лише на п’ять-шість секунд.
— Цього досить, щоб врятуватися від смерті, — пробурмотіла Рейчел,— Отож... — вона підвелася на ліжку й говорила вже сидячи, — якщо Рой Бейті проникне сюди, в номер, то пристрій буде у вас напоготові, і ви одразу натиснете на кнопку. Поки Рой Бейті заціпеніє від нестачі кисню в крові й клітинах мозку, що руйнуватимуться, ви встигнете його продірявити зі свого лазерного пістолета.
— У вашій сумочці також є лазерний пістолет, — зауважив він.
— Підробка, — вона позіхнула й знову заплющила очі. — Андроїдам заборонено носити лазерні пістолети.
Він підійшов до ліжка.
Доклавши зусиль, Рейчел нарешті змогла перевернутися на живіт, зануривши обличчя у біле простирадло.
— Чисте, шляхетне, незаймане ліжко,— заявила вона.— Тільки чиста, шляхетна дівчина, яка... — вона задумалася. — Андроїди не можуть мати дітей, — сказала вона. — Це велика втрата?
Він допоміг їй повністю роздягтися. Оголивши її бліді, холодні сідниці.
— Велика втрата? — повторила запитання Рейчел. — Навіть не знаю, що й сказати. І як це — мати дитину? Як це народжуватися? Ми не народжуємося; ми не виростаємо; ми не вмираємо від хвороб чи від старості, але спрацьовуємося, як мурахи. Знову мурахи; ось що ми таке. Не ви; я маю на увазі себе. Ми — рефлекторні механізми в хітиновому корпусі, — вона повернула голову набік і майже викрикнула: — Я — нежива! Ви лягаєте в ліжко не до жінки. Тому не розчаровуйтеся. Ви вже коли-небудь кохалися з андроїдом?
— Ні, — відповів він, знімаючи краватку й сорочку.
— З того, що мені розповідали, я зрозуміла, що відчуття доволі переконливі, якщо не думати про це надто багато. А якщо забагато, якщо ви надто задумуєтеся над тим, що і з ким ви робите... то у вас нічого не вийде. Гм-м... з низки фізіологічних причин.
Він нахилився й поцілував її в оголене
