Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

Пріс відтяла ножицями одну з павукових ніг.

У вітальні Бастер Френдлі з телеекрану провадив:

— Погляньте на цей збільшений фрагмент частини заднього плану. Це небо, яке ви зазвичай бачите. Зачекайте, я попрошу Ірла Парамітера — він очолював мою дослідницьку групу — пояснити вам суть мого приголомшливого відкриття.

Пріс відтяла павукові ще одну ногу, а краєм долоні обмежувала площу його пересування. Вона посміхалася.

— Збільшені відеокадри, — долинув новий голос від телевізора, — які пройшли ретельні лабораторні дослідження, переконливо свідчать, що сіре небо і денний серп місяця, а саме на їхньому тлі Мерсер нібито підіймається вгору, є не лише неземними, але й також штучними.

— Ти все пропустиш! — гукнула з нетерпінням Ірмґард і вбігла в кухню, побачивши, що робила Пріс. — З павуком потім бавитимешся, — наполягала вона. — Там розповідають про дуже важливі речі; все, про що ми казали...

— Тихо, — прикрикнув Рой Бейті.

— ...виявилося щирою правдою,— закінчила Ірмґард.

Телевізор провадив далі:

— Отой «місяць» — насправді намальований; на цьому в кілька разів збільшеному зображенні, яке ви бачите на своїх екранах, добре помітні мазки пензля. Також існують вагомі підстави твердити, що висохлі бур’яни й убогий безплідний ґрунт, а також каміння, яким шпурляють у Мерсера нібито його недруги, також підроблені. Насправді, цілком можливо, що це «каміння» зроблене з м’якої пластмаси, котра не спричиняє жодних справжніх ушкоджень.

— Інакше кажучи, — втрутився Бастер Френдлі, — Вілбер Мерсер нітрохи не страждає.

Тепер говорив керівник науково-дослідної групи:

— Нарешті нам вдалося, містере Френдлі, вийти на колишнього голлівудського майстра зі спецефектів містера Вейда Корто, який із висоти свого багаторічного досвіду відверто заявляє, що «Мерсером» може виявитися всього лише якийсь епізодичний актор, що крокує по кінознімальному павільйоні. Корто навіть стверджує, що на кадрах він впізнає сцену, яку свого часу використовувала одна невелика кінокомпанія, з якою Корто тісно співпрацював кілька десятиліть тому.

— Отже, згідно з Корто, — знову втрутився Бастер Френдлі, — тут не може бути жодних сумнівів.

Тим часом Пріс відтяла павукові вже третю ногу, і тепер він мав надзвичайно жалюгідний вигляд; він далі шкандибав по кухонному столі й розгублено шукав вихід, шлях для втечі. Але не знаходив.

— Відверто кажучи, ми віримо Корто, — сказав керівник науково-дослідної групи своїм сухим педантичним голосом. — Ми витратили немало часу на перегляд величезної кількості фотознімків епізодичних акторів, які колись були задіяні в тепер занепалій кіноіндустрії Голлівуда.

— І ви знайшли...

— Ти дивись, — мовив Рой Бейті. Ірмґард не зводила очей із телеекрана, а Пріс навіть покинула калічити павука.

— Переглянувши тисячі фотознімків, ми знайшли такого собі вже в літах чоловіка на ймення Ел Джері, що зіграв багато епізодичних ролей у довоєнних фільмах. І відрядили до Ела Джері, що мешкає в Іст-Гармоні, штат Індіана, представників нашої дослідницької групи. Прошу одного з них розповісти нам про свої враження від побаченого.

Тиша, відтак інший голос, настільки само нудний, веде далі:

— Будинок на Ларк-авеню в Іст-Гармоні, перекошений і дуже ветхий, стоїть на околиці міста, де ніхто, окрім Ела Джері, тепер вже не мешкає. Він люб’язно запросив нас до свого будинку, і ми розсілися у затхлій, трухлявій та надзвичайно захаращеній усіляким мотлохом вітальні, де я за допомогою технічних телепатичних засобів взявся за сканування дуже розмитої, забитої всіляким непотребом та дуже затуманеної свідомості Ела Джері, що сидів навпроти мене.

— Слухайте, — сказав Рой Бейті з краю свого крісла й ніби приготувався ринутися вперед.

— Я з’ясував, — провадив технік, — що старий і справді знявся у низці коротких п’ятнадцятихвилинних відеофільмів на замовлення особи, з якою він ніколи не зустрічався. А «каміння», як ми і припускали, виявилося каучукоподібною пластмасою. Патьоки «крові» — кетчупом, а... — і тут технік не втримався і хихикнув, — єдине страждання, від якого потерпав містер Джері під час зйомок, полягало в тому, що він мусив терпіти весь день, так і не перехиливши жодної склянки віскі.

— Ел Джері, — говорив Бастер Френдлі, його обличчя знову вигулькнуло на екрані. — Ось такий він. Дідуган навіть у свої найкращі часи ніколи не підіймався до висоти, гідної поваги як з нашого погляду, так і з власного. Ел Джері знімався в нудній, з безкінечно повторюваним сюжетом кіношці, а, по суті, у довжелезному серіалі, при тому він навіть не знав і досі не знає, хто був замовником. Адепти мерсеризму часто твердили, що Вілбер Мерсер — це не людина, що він, по суті, щось на кшталт божественного архетипу сутності, що прибула до нас з далекої зірки. Ну, в певному сенсі так воно і є. Вілбер Мерсер — не людина і фактично він не існує. А світ, у якому він підіймається на пагорб, — це дешевий непримітний голлівудський кінопавільйон, який ще багато років тому перетворився на пустку. Хто ж тоді влаштував оцю містифікацію на всю Сонячну систему? Друзі, хоча б на мить задумайтеся!

— Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося, — пробуркотіла Ірмґард.

— Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося, — сказав Бастер Френдлі. — Так само ніколи, мабуть, не здогадаємося про причини цього дурисвітства. Авжеж, друзі, дурисвітства. Мерсеризм — це дурисвітство!

— А я вважаю, що ми вже знаємо, — заявив Рой Бейті. — Це ж очевидно. Мерсеризм з’явився...

— Поміркуйте над цим, — Бастер Френдлі провадив далі. — Запитайте себе, в чому він полягає? Ну, якщо вірити його численним послідовникам, то в тому...

— У властивій людям емпатії, — озвалася Ірмґард.

— ... що чоловіки і жінки всієї Сонячної системи зливаються в одне ціле. Але те одне ціле управляється так званим телепатичним голосом «Мерсера». Зауважте. Будь-який амбіційний лідер із політичними цілями, такий собі новий майбутній Гітлер, зміг би...

— Ні, йдеться про емпатію, — завзято наполягала Ірмґард. Стиснувши кулаки, вона зайшла до кухні й стала перед Ісидором. — Хіба це не спосіб довести, що люди здатні на щось більше, ніж здатні ми? Оскільки без власного досвіду мерсеризму ми змушені вірити вам на слово, що ви відчуваєте емпатію і входите в цей дивний стан масового злиття. Як павук? — вона нахилилася через плече Пріс.

Пріс тим часом відтяла павукові ще одну ногу.

— Лишилося всього чотири, — відповіла вона, підштовхуючи павука. — Він не рухається. Хоча й може.

У дверях з’явився Рой Бейті, глибоко дихаючи, зі щасливим виразом досягнення якоїсь